| Юридична секція |
|
Автор: Тетяна Станіславівна Подорожна, викладач кафедри економічної теорії і права Інституту бізнесу і фінансів Подільського державного аграрно-технічного університету
ПРАВОВІ АСПЕКТИ КОНСТРУЮВАННЯ СТАТТІ 1122 ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
Незрозумілість закону, неточність термінів, засміченість законів негативним матеріалом, прогалини закону, протиріччя у формулюванні статей нормативних актів – це типові недоліки сучасної законодавчої техніки. Зважаючи на це, слід зазначити, що серйозно знижують ефективність правового впливу нормативних приписів дефекти конструювання і використання законодавчих дефініцій. Такий засіб законодавчої техніки посідає особливе місце в юридичному інструментарії законодавця. Включення до тексту нормативно-правового акта дефініцій виключає багатозначність тлумачення сутності правової норми, дає змогу однозначно і адекватно волі законодавця застосовувати закон. На думку О. Піголкіна, важливою особливістю нормативних дефініцій є те, що законодавець дає юридичному термінові одне визначення, яке повинно ввібрати у себе всі суттєві для застосування відповідної норми ознаки [1]. Уніфіковані мовні конструкції, що застосовуються в дефініціях нормативних актів, надають їм логічності, системності і точності. Зокрема, Н. Власенко, складовими компонентами точності викладення правових норм називає такі: мовна стандартизованість; системність побудови норм права, її елементів, відносин і зв’язків, їх непротиріччя, погодженість і взаємозв’язок; графічне оформлення норм права у вигляді закономірностей організації нормативно-правового матеріалу [2]. Безперечно, від точності викладення дефінітивних норм права залежить точність викладення волі законодавця. На жаль, у процесі правотворчості не завжди враховується ця умова. Наприклад, в статті 1122 Цивільного кодексу України, яка називається «Особливі умови договору комерційної концесії», законодавець перелічує пункти, що ніяк не можуть виступати умовами, скоріш за все це будуть обмеження прав сторін за договором концесії, зокрема: 1) обов’язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території; 2) обов’язок користувача не конкурувати з правоволодільцем на території, на яку поширюється чинність договору, щодо підприємницької діяльності, що здійснює користувач із використанням наданих право володільцем прав; 3) обов’язок користувача не одержувати аналогічні права від конкурентів (потенційних конкурентів) право володільця; 4) обов’язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), передбачених договором, а також їхнє внутрішнє і зовнішнє оформлення [3]. Мабуть, створюючи цю норму, законодавець невдало наслідував зміст статті 1033 Цивільного кодексу Російської Федерації, чим спричинив немалу плутанину та ускладнив сприйняття її українськими правозастосувачами. Викладене дає змогу стверджувати, що дефінована термінологія містить лексичні конструкції, які відображають найвищий ступінь загальності. Регулятивні норми в процесі свого функціонування з позицій цієї термінології конкретизують не понятійний апарат загальних приписів, а їхні суттєві характеристики. І в таких випадках законодавцеві просто не обійтися без вузьких, суто спеціальних юридичних термінів, які з найбільшою точністю і лаконічністю відображають особливості загального правового припису. Тому, на нашу думку, тільки терміни, що мають визначення, сприяють досягненню точності правових приписів. Дійсно, законодавчі дефініції повинні адекватно відображати сутність явища через такий логічний прийом, як узагальнення, і не спотворювати загальної сутності нормативно-правового акта.
Література:
Автори: Андрій Вікторович Саміло, cтарший викладач Львівського державного університету безпеки життєдіяльності; Зоряна Григорівна Гонтар, викладач Львівського державного університету безпеки життєдіяльності
НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПРАВОВОЇ РОБОТИ ЯК ПЕРСПЕКТИВНИЙ ЕЛЕМЕНТ РЕФОРМУВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ
За дев’ятнадцять років української незалежності сформувалось достатнє нормативне підґрунтя для розбудови служби цивільного захисту. Було прийнято ряд основоположних законодавчих актів, які визначають правові засади існування МНС України, їх чисельність та структуру, питання соціального і правового захисту працівників та членів їх сімей. Окрім цього, з метою закладання основ права України в повсякденній діяльності служби цивільного захисту, опубліковано ряд указів Президента України, Постанов Кабінету Міністрів України, нормативних актів органів МНС України. Разом з тим, проведення реформування служби цивільного захисту вимагає подальшого розвитку і вдосконалення нормативно-правової бази. Подекуди нормотворча діяльність в МНС України, яка є основою прийняття важливих розпорядчих та установчих документів, є досить суперечливою по відношенню до нормативно-правових актів, вищих за своєю юридичною силою, таких як Закони України, Постанови Кабінету міністрів України. Слід зазначити, що із врахуванням того, що нормативно-правові аспекти правової роботи проводяться у всіх сферах діяльності держави, а її зміст, направленість, організаційні форми та обсяги визначаються цілями та завданнями відповідної структури, а також законодавством відповідної сфери діяльності, то цілком природно, що на сьогодні відсутній єдиний науковий підхід щодо розвитку нормативно правової бази. На наш погляд, нормативно правові аспекти є елементом правової роботи. Правова робота, як явище реальної дійсності, в тій чи іншій формі виникає разом з появою права. Правова робота в Україні, в тому числі в МНС України, є відносно самостійним видом управлінської діяльності МНС України, яка здійснюється органами державної влади та управління, спеціально створеними для цього їх структурними підрозділами, посадовими і службовими особами. Як нам відомо, складовою частиною правової роботи є нормативно правова діяльність, що здійснюється з метою розробки та подальшого ефективного застосування нормативно-правових актів в повсякденній роботі органами та підрозділами служби цивільного захисту. На нашу думку, правова робота у Міністерстві надзвичайних ситуацій України – це комплекс спланованих, системних, взаємоузгоджених та поєднаних між собою організаційно-правових заходів, що здійснюються органами управління, їх юридичними та іншими службами, командирами (начальниками), спрямований на розробку, дотримання, виконання, використання та застосування в повсякденній діяльності органами та підрозділами служби цивільного захисту, вимог законодавства України, інших службових осіб направлених на зміцнення законності, правопорядку, службової та трудової дисципліни з метою виховання право обізнаних службовців для успішного виконання реформування цивільного захисту України. У той же час, наявність досконалих законів ще не вирішує завдань і мети, що стоять при визначенні норм права. Важливою складовою цього багатогранного процесу (реформування цивільного захисту) виступає правозастосовна діяльність, змістом якої є забезпечення відповідності управлінських рішень до чинного законодавства. В МНС України розробленням проектів законів та інших нормативно-правових актів займається юридична служба МНС України. Дана служба відіграє важливу роль в нормативно-правовому регулюванні роботи органів та підрозділів МНС України. Нормотворча діяльність в МНС України поділяються на: роботу над законопроектами, іншими нормативними актами, які розробляються в органах управління та які надсилаються компетентним органам для погодження; роботу спрямовану на забезпечення відповідності актів управління, які видаються начальниками вимогам законів та інших нормативних актів, які діють на території України; робота щодо перегляду актів управління з метою приведення їх у відповідність із законодавством. Дана діяльність здійснюється з метою покращення правового регулювання суспільних відносин, які виникають в процесі реформування МНС України в повсякденній діяльності підрозділів, вирішенні питань, що виникають на практиці, усунення наявних в нормативно - правових актах застарілих приписів, протиріч, а також множинності актів по одним і тим самим питаннях. Однією із характерних рис сучасного законодавства є його динамічність, змінність, прагнення пристосуватись до існуючих відносин, з метою врегулювання яких воно і створюється. Розвиток законодавства включає не лише прийняття нових нормативно-правових актів, але й внесення змін, доповнень та розпоряджень, щодо припинення дії чинних документів. Аналізуючи джерела виникнення й існування причин відсутності або неналежного удосконалення напрямків правової роботи у МНС України, можна намітити певні шляхи реформування правової системи МНС України. Так наприклад, по перше при розгляді нормативно-правових актів необхідно виносити на місцевий рівень правового врегулювання ті відносини, які мають суттєві особливості в різних територіальних регіонах нашої держави. Це дозволить запровадити правове регулювання, яке буде більше відповідати потребам і уявленням службовців МНС України певного регіону; по-друге необхідно визначити на законодавчому рівні порядок пропаганди серед службовців прийнятих законів та інших правових актів в засобах масової інформації, за місцем проходження служби, навчання тощо. Також для реформування цивільного захисту України через призму елементів правової роботи в МНС України, на нашу думку, потрібно впровадити систему оцінювання стану правової діяльності, яка є формою контролю виконання начальниками вимог законодавства, наказів Міністра надзвичайних ситуацій України і його заступників. Оцінка стану правової роботи повинна проводитись представником юридичної служби МНС України і він повинен входити до складу інспекції (комісії з перевірки) по основних елементах, що здійснюють правову роботу. Таким чином, приходимо до висновку, що нормативно-правові аспекти правової роботи в МНС України потребують подальшого комплексного і всебічного дослідження, так як вони є самостійними елементами управлінської діяльності, які позитивно вплинуть на процес розбудови та реформування МНС України.
Літературa:
Автор: Олена Чорна, студент Львівського університету бізнесу та права
Науковий керівник: Ігор Михайлович Паньонко, к.ю.н., доцент Львівського університету бізнесу та права
МІЖНАРОДНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ КОНФЛІКТ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА РУМУНІЄЮ. СУПЕРЕЧКА ДЕРЖАВ ЗА ОСТРІВ ЗМІЇНИЙ
Економічні конфлікти порівняно із політичними характеризуються значно ширшим колом учасників. Поряд із державами, їх сторонами можуть виступати також і будь-які суб'єкти підприємництва, особливо транснаціональна корпорація (ТНК), які мають розгалужені інтереси за кордоном. Економічні конфлікти традиційно виникають через такі причини: 1. Контроль за сировинно–енергетичними та рибопромисловими районами світу, превалююча можливість експлуатації яких становить значну економічну вигоду. 2. Конкуренція на ринках збуту готової продукції промислового виробництва. У таких конфліктах провідну роль відіграють суб'єкти підприємництва, але в них досить часто втягуються держави, коли їх торгова політика має характер повного чи часткового протекціонізму. 3. Міжнародний економічний порядок, який, на думку політичних лідерів цілої низки держав світу, дискримінує їхніх національних виробників та ставить останніх у наперед незручне становище. В умовах становлення незалежної української держави і входження її як рівноправного партнера до європейського та світового співтовариства важливого значення набувають питання історичного минулого України, поміж яких найважливішим є питання щодо спірності територіальних кордонів держави, що можуть стати підґрунтям міждержавної конфліктності. Наразі саме такою є проблема острова Зміїного, а саме – територіальний конфлікт, який виник між Румунією та Україною. 16 вересня 2004 року Румунія передала на розгляд Міжнародного суду ООН питання про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон між двома країнами. Вивчивши аргументи сторін та історію питання, а також можливі прецеденти, 3 лютого 2009 року суд прийняв одноголосне рішення, що є надзвичайно рідкісним в практиці Міжнародного суду. Рішення у справі має позитивне значення для розвитку міжнародних відносин між Україною і Румунією, оскільки усуває з порядку денного двосторонніх відносин серйозний конфліктний фактор – наявність спору, що зачіпає важливі для обох країн інтереси. Стосовно острова Зміїний, суд підтвердив українську приналежність самого острова та наявність українських територіальних вод навколо острова, однак разом з тим вирішив що цей острів не є складовою частиною берегової лінії. Суд виходив з того що острів Зміїний розташований відносно далеко від берегу та є дуже маленьких розмірів. Тому суд прийшов до висновку що острів Зміїний «не повинен впливати на делімітацію у даній судовій справі, окрім 12–мильної смуги територіальних вод навколо острова». Суд також не враховував Сулинську дамбу як пропонувала румунська сторона. Суд визнав що дамба не є частиною порту, а тому не є складовою берегової лінії. Встановлення чіткої лінії розмежування створить сприятливі умови для залучення кожною зі сторін іноземних інвестицій з метою розвідки та експлуатації природних ресурсів у цій частині Чорного моря. Міжнародний Суд вирішив, що Зміїний є островом, (для цього Україна приклала зусилля) але замість Одразу після прийняття рішення, румунські інформагентства повідомили, що в результаті розмежування шельфу під контроль Бухаресту перейшло близько 70–90% перспективного родовища "Олімпійське". Основа якого знаходиться на глибині Цієї нафти вистачило б на 2 – 3 роки роботи великої видобувної компанії, а газу – на 1,5 роки споживання України. Крім того, можуть виникнути проблеми і з компанією яка буде видобувати вуглеводні. Сьогодні Нафтогаз не має можливості вести розробку нафтогазового родовища. Навіть для розвідки потрібні партнери, і, скоріше за все, вони будуть іноземними. В Україні не має ані обладнання, ані спеціалістів, ані грошей на такий проект. Україна також програла не тільки на економічному, а й на дипломатичному рівні. Бо і грошей на розробку нема, і через нещодавні сварки з потенційними інвесторами мало хто захоче з нами зв'язуватися. На мою думку, Україна програла у цьому конфлікті. Ніби єдиний позитивний момент, що Зміїний став безповоротно українським островом, не є позитивом. Бо Україна фактично втратила такі цінні на сьогодні запаси вуглеводнів. От і залишається нашим дипломатам гріти острів Зміїний в себе на грудях, як медаль, від якої користі особливої немає. Тому кризові явища в політиці не зникнуть, доки не зміниться саме суспільство. Причина нинішніх кризових явищ в українській політиці є проявом того, що, з одного боку, наше суспільство орієнтоване за зміни, реформування суспільної системи, з іншого боку, у нього не вистачає ресурсів (соціально – політичних, соціально – психологічних, ментальних) для реалізації цього прагнення. Це зумовлює те, що неможливим є подолання політичної кризи як авторитарним шляхом, так і демократичним шляхом, тобто шляхом пошуку зрозумілого і прийнятного для суспільства консенсусу між політичними силами. І до того часу, поки в суспільстві не відбудуться глибинні зміни, не буде накопичений певний ментальний потенціал для вирішення політичних суперечностей демократичним шляхом, не можна сподіватися, що криза буде подолана. Варіант же розв’язання кризи авторитарним шляхом мені видається малоймовірним. Отже, зараз говорити про якісь рецепти (якщо розуміти їх як комплекс дій політиків, які відносно швидко допоможуть вийти із кризи), на мою думку, недоречно, тобто таких рецептів бути не може взагалі. Вони можуть з’явитися тоді, коли в суспільстві виникнуть необхідні передумови. Адже нинішня політична криза – це адекватне відображення загального стану нашого суспільства.
Література:
Автор: Марія Бренько, магістрант Львівського університету бізнесу та права
Науковий керівник:
ВЛАДА І МОЛОДЬ В ПРОЦЕСІ РОЗБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ
Вступ. Політичні та економічні зміни, що відбуваються в Україні, починаючи з проголошення нею незалежності, спонукають до активізації наукових досліджень у напрямку формування теоретичних уявлень щодо майбутнього суспільства. Особливої актуальності в Україні набула концепція громадянського суспільства. Формування громадянського суспільства неможливе без належної розробки концепції взаємодії держави і молоді, а також без аналізу стану правового забезпечення діяльності основних інститутів громадянського суспільства. Найважливішим елементом взаємовідносин влади і суспільства є існуюча система цінностей, що визначає моральну спроможність самого суспільства і внутрішню силу держави. Розвиток і стабільність дії всіх демократичних інститутів залежить від наявності певних цінностей - цінностей демократії. У будь-якому випадку має діяти пріоритет прав людини, особистості, що повинно займати провідне місце в процесі розбудови громадянського суспільства [1, с.4-6]. Постановка проблеми. За роки незалежності в України з'явилося молоде покоління, яке сформувалося вже в нових умовах існування ринкової економіки, капіталізації виробничих відносин, іншої ідеології, нових життєвих критеріїв та цінностей. Тому, існує потреба розгляду взаємовідносин влади і молоді в процесі розбудови громадянського суспільства. Аналіз досліджень і публікацій. Слід зазначити, що у науковців існують різні думки щодо визначення сутності громадянського суспільства. Так, Ю.С. Шемшученко зазначає, що громадянське суспільство - суспільство з розвиненими економічними, духовними та іншими відносинами і зв'язками, яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права [2, с.143], а Г.М. Світа вбачає, що громадянське суспільство — це форма організації суспільного життя, заснована на дотриманні індивідами, їхніми об'єднаннями і державою свідомо визначених взаємних прав і обов'язків [3, с.63]. Літературу за темою дослідження умовно можна поділити на три групи. У першу входять дослідження, присвячені розвитку громадянського суспільства та формування громадянської злагоди як передумови громадянського суспільства в Україні. Це роботи таких авторів, як Боднар К.А. [4], Добропас І. К. [5, с.121], Новоскольцева Л.О. [6]. Другу групу наукової літератури з обраної теми становлять праці вчених про особливості розбудови громадянського суспільства в Україні. Це наукові праці вчених, зокрема Карчевська О.В. [7], Старецька Л.І. [8, с.153], Шаповалова А.М. [9]. У третю групу наукової літератури з досліджуваної проблематики входять праці вчених про використання досвіду інших країн у розбудові громадянського суспільства в Україні. Серед таких авторів – Жабінець Н.В. [10], Маклін Д.Ф. [11, с.10], Потятиник Б.В. [12, с.114]. Виклад основного матеріалу. Кожне нове покоління — це завжди черговий крок в становленні цивілізації. Зміна поколінь являє собою певний етап, який має свої характерні риси і визначальні тенденції, спирається не тільки на існуючі традиції, але і на нові, притаманні молодим людям підходи, на їх конкретні життєві цінності і пріоритети. Молоде покоління є відносно стабільною соціальною групою, яка вимагає до себе постійної уваги не тільки з боку держави, але всього суспільства. Виховання молодого покоління здійснюється відповідно до конкретної соціальної, політичної і економічної ситуації, з урахуванням необхідності формування в молодих людях якостей, адекватних до умов суспільного і державного будівництва, поступального розвитку суспільства [13, с.14]. Будь-яка держава, що втілює владу, з одного боку, створює закони, формує загальне правове поле; а з іншого, - неухильно стежить за безумовним їх виконанням, спонукаючи до цього всіх громадян і в тому числі молодь. Дійовий механізм влади на практиці стає засобом взаємодії різних політичних сил та інституцій в процесі самоорганізації суспільства. Перед молоддю стоїть безліч тактичних і стратегічних завдань, від вирішення яких залежить доля держави. Передусім треба зруйнувати старі принципи кадрової політики, залучити в органи влади молодих людей, які вільні від стереотипів застарілого мислення, повні енергії і віри в краще майбутнє. Зменшити і спростити систему оподаткування, заохочувати ініціативу і підприємництво, наповнити реальним змістом соціальні програми, докорінно відмовитись від підходу, за яким освітні, наукові, молодіжні програми фінансуються за залишковим принципом. Тільки рішучі дії можуть викликати в народу довіру до влади і ентузіазм, який чи не єдиний здатен зламати порочне коло, в якому всі опинилися. Утвердження і розвиток України прямо залежить від кількості і якості тих людей, які будуть її утверджувати та розвивати. Тому в інтересах держави піклуватися молоддю і створити їй сприятливі умови для самореалізації і становлення. Така політика, спрямована на соціалізацію молоді, формування її громадських цінностей, повинна мати не декларативний, а реальний характер. Особливу увагу треба надавати молодіжним організаціям, оскільки вже на цьому етапі вони акумулюють в своїх рядах суспільно активну молодь, яка проходить своєрідний природний відбір, здобуває належний досвід організаційно-управлінської праці, пізнає особливості роботи з кадрами, виробляє власний стиль і характер. Молоді люди, які пройшли таку школу, приходять в доросле життя досить підготовленими. Це, по суті, золотий фонд нації, і культивувати його — одне з пріоритетних завдань держави [14, с.309]. У демократичних країнах інструментом впливу суспільства на владу є політичні партії. Вони, формуючи органи влади або перебуваючи в опозиції до них, визначають політику в державі, несуть відповідальність за стан справ і намагаються змінити їх на краще. Народ усвідомлює, що партії повинні мати реальний вплив на владу. Однак в Україні вплив партій на політичне життя є надто слабким [15, с.329]. Головним завданням політичних партій у справі справжнього становлення громадянського суспільства в Україні є консолідація цього суспільства, тобто подання конфронтації між різними класами, соціальними групами, політичними партіями, організаціями; досягнення злагоди між ними, а також установлення рівноправних партнерських відносин між державою і громадянським суспільством. Крім того політичні партії повинні: - сприяти інституційним і структурним змінам в політиці; - зосередити зусилля на тому, щоб примусити державу жити за доходами і домогтися обов'язкової публічної звітності від державних установ про їх доходи і податки, що дозволить суспільству контролювати ці установи; - активізувати діяльність, спрямовану на побудову “демократичної, соціальної, правової держави” [16, с. 6]; - намагатися розширити сферу автономії особистості, соціально-психологічними рисами якої є почуття відповідальності, дух ініціативності, повага до інших, усвідомлення того, що без свободи для всіх не може бути свободи для кожного, звільнення від дріб'язкової опіки з боку держави. Майбутнє політичних партій в Україні, їхня життєдіяльність, масовість і стосунки у партійній та політичній системах будуть залежати саме від вирішення цих завдань, від того, наскільки їх ідейно-програмні настанови і практична діяльність сприятимуть здійсненню радикальних демократичних реформ у справі становлення та розбудови у нашій державі розвинутого правового громадянського суспільства [17, с.213]. Щоб принципово змінити ставлення громадян до права, держави, активізувати роботу по завершенню правової реформи в Україні, слід вирішити низку питань щодо вдосконалення системи правової освіти та правового виховання. Необхідно створити всі умови для формування такої правосвідомості, яка би відповідала історичним традиціям , ментальності українського народу, забезпечувала розвиток провідних інститутів громадянського суспільства, сприяла інтеграції України до європейського і світового правового простору. Висновки. Отже, лише у демократичній державі з розвинутим громадянським суспільством досягається гармонія у взаємовідносинах держави і суспільства, влади і громадян, оскільки лише така держава може забезпечити умови для існування громадянського суспільства, а останнє здатне підтримати демократичну державу.
Література: 1. Цимбалюк М.М. Формування правосвідомості громадян у процесі розбудови громадянського суспільства: Автореф. дис....канд. юрид. наук:12.00.12 / Національна академія внутрішніх справ України. — К.,2004. - 19 с. 2. Великий енциклопедичний юридичний словник / За редакцією акад. НАН України Ю.С. Шемшученка. - К.: ТОВ Видавництво “Юридична думка”, 2007.- 992 с. 3. Світа Г. Концепція громадянського суспільства: історія та сучасність.Збірник наукових праць. Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід/За редакцією Анатолія Карася.- Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 1999. - 384 с. 4. Боднар К.А. Зміна парадигм у становленні та розвитку теорії громадянського суспільства (історико-філософський аспект): Автореф. дис...канд. філософських наук: 09.00.05 / Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. - К., 2010. -19 с. 5. Добропас І. Громадянське суспільство у культурно-історичному контексті. Збірник наукових праць. Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід/За редакцією Анатолія Карася.- Льві: Львівський національний університет імені Івана Франка, 1999. - 384 с. 6. Новоскальцева Л.О. Політичні аспекти становлення громадянського суспільства в Україні: Автореф. дис...канд. Юрид. наук: 23.00.02/Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. — Чернівці, 2009- 20 с. 7. Карчевська О.В. Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник формування демократичної політичної стабільності в сучасній Україні: Автореф. канд. Політ. наук:23.00.02/ Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля — Луганськ, 2009 — 19 с. 8. Старецька Л.І. Проблеми самоорганізації громадянського суспільства в умовах суспільно-політичних трансформацій. Збірник наукових праць. Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід/За редакцією Анатолія Карася.- Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 1999. - 384 с. 9. Шаповалова А.М. Еволюція публічної природи самоврядної України в умовах впливу глобального громадянського суспільства: Автореф. дис....канд. політ. наук: 23.00.02/ Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля— Луганськ, 2009 —17 с. 10. Жабінець Н.В. Політичні цінності та їх втілення у процесі демократизації українського суспільства:Автореф. дис....канд. політ. наук: 23.00.03/Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова — К., 2006 — 20 с. 11.Маклін Д.Ф. Громадянське суспільство: свобода у новому тисячолітті. Збірник наукових праць. Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід/За редакцією Анатолія Карася.- Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 1999. - 384 с. 12.Потятник Б.В. Масова комунікація в громадянському суспільстві. Збірник наукових праць. Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід/За редакцією Анатолія Карася.- Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 1999. - 384 с. 13. Хаустова М.Г. Національна правова система за умов розбудови правової демократичної державності в Україні: Автореф. дис...канд. Юрид. наук:12.00.01/ Національна юридична академія України ім. Я.Мудрого — Харків,2005 — 19 с. 14. Криворучко Ю. Молодь як суспільний чинник формування громадянського суспільства України. Збірник наукових праць. Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід/За редакцією Анатолія Карася.- Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 1999. - 384 с. 15. Кужелюк Ю. Влада, народ і громадянське суспільство.Збірник наукових праць. Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід/За редакцією Анатолія Карася.- Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 1999. - 384 с. 16. Конституція України: Із змінами, внесеними згідно із Законом №2222-IV від 08.12.2004 р. - К.: Велес, 2008. - 48 с. 17. Демидов В. Місце і роль політичних партій у розбудові громадянського суспільства в Україні. Регіональні та національні еліти: хто формує політику? Матеріали Міжнародної наукової конференції. Чернівці, 6-7 грудня 2001.- Чернівці : Букрек, 2002.-250 с.
Автор: Тарас Кузічев, студент V курсу Львівського університету бізнесу та права
Науковий керівник: Леонтій Григорович Чистоклєтов, кандидат юридичних наук, доцент Львівського університету бізнесу та права
ПРАВОВА КУЛЬТУРА В ДІЯЛЬНОСТІ МИТНИХ ОРГАНІВ
У цій доповіді я хочу довести, що службова діяльність будь-якого працівника митної служби нерозривно пов’язана з дотриманням ним етичних та правових норм, правил поведінки і взаємовідносин із своїм зовнішнім оточенням (керівником, колегами, підлеглими, клієнтами і партнерами). Високий рівень правової культури є одним із основних критеріїв професіоналізму як окремого працівника митного органу, так і митної служби в цілому. Дана тема є актуальною на сьогоднішній день тому, що в контексті правової культури підприємницької діяльності не можна обминути увагою і проблеми, які пов'язані з культурним, ввічливим відношенням працівників митних органів у процесі повсякденної діяльності. Особливо це торкається взаємозв'язку з суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності. Структуру правової культури особи складають: правова освіченість, поважне ставлення до права, уміння підкоряти свою діяльність вимогам правових норм, висока правова активність особи, вміння особи використовувати у практичній діяльності правові знання, виконувати юридичні обов'язки. Правова культура митника регулюється законодавчими документами у сфері діяльності митних органів України і встановлює відповідні межі поведінки посадових осіб митних органів. Правова культура передбачає та вимагає прийняття митником правильних рішень у конкретній ситуації, а це неможливо без постійного удосконалення, поглиблення та розширення знань. Вихованість, ввічливість, повага до інших, гуманність, достоїнство, гідність, інтелігентність, повага та знання закону, активне утвердження ідеалів соціальної справедливості – це якості, які є основою професійної культури митника. Професійні обов’язки посадових осіб митних органів визначені Законом України від 06 вересня 2005 року № 2805 «Про Дисциплінарний статут Митної служби України» [1]. Посадові особи повинні:
В.Настюк визначає правову культуру працівника митних органів «як рівень реалізації митно-правових норм на основі високої юридичної обґрунтованості професійних дій з метою забезпечення економічних інтересів держави та законності в сфері митних відносин» [2, с.102]. Саме тому у кваліфікаційних вимогах, наприклад, до головного інспектора (старшого інспектора, інспектора) відділу по боротьбі з контрабандою та порушеннями митних правил є кваліфікація магістра, спеціаліста за фахом «правознавство» або кваліфікація бакалавра за фахом «митне право». Адже крім інших завдань інспектор митниці вивчає та аналізує матеріали про порушення митних правил та контрабанду, умови та причини їх вчинення, вносить на розгляд керівництву відділу пропозиції щодо їх усунення. Поняття правової культури тісно пов’язано з поняттям професійної культури поведінки, деонтології та морально-правовими нормами. У своїх дослідженнях науковці розглядають професійну культуру як сукупність певних якісних властивостей індивіда. В.А. Правотворов вважає правову культуру найважливішою духовною якістю особистості, яка проявляється у здатності знаходити задоволення в праці. Е.Д. Клементьєв вбачає у професійній культурі процес розвитку цілісної особистісної культури, і що саме знання є основою професійної культури. Враховуючи думку Семиченко В.А., виділимо такі компоненти професійної культури посадових осіб митних органів:
Важливим аспектом правової культури посадової особи митного органу є юридична обґрунтованість її професійної діяльності, що передбачає постійне оновлення та поглиблення знань з правознавства. На мою думку, основними принципами правової культури митника можна вважати такі принципи: цивілізованість, змобілізованість, контрольованість, знання тіньової економіки, логіка юридичних переконань, раціональність, діловитість. Ці принципи ґрунтуються на загальному рівні культури кожного працівника, етнокультурні українського суспільства, корпоративності, державній позиції митника, логіці юридичних переконань, раціональності та професійній етиці. Науковці зазначають, що якщо виходити з того, що правова культура юриста – це смислова цілісність, то частинами виступатимуть його окремі дії та невикористаний потенціал [3, с.215]. Тому «правова культура, її ідеї, духовні цінності стають для митника відправною точкою вдосконалення його професійної майстерності (за умов сприйняття правової культури як цілого) або деформації правової діяльності (коли порушується взаємозв’язок цілого і частини, та ігнорується значення частини)». У професійній діяльності посадової особи митних органів правова культура сприймається як сукупність раціонального і чуттєвого, що пов’язується з повагою до права, до життя і здоров’я людини, духовністю і моральністю [4]. Саме тому у відомчих закладах системи митних органів навчально-виховна робота організовується, завдяки активним формам проведення навчальних занять, таким чином, щоб закріпити наявні знання, навички та уміння митників та об’єднати їх єдиною метою, яка передбачає, що високий рівень професійної культури є одним із основних критеріїв професіоналізму, як окремого працівника митного органу, так і митної служби в цілому. Побудова правової держави, утвердження верховенства права в Україні – основні завдання правової культури працівника митних органів. Отже, службова діяльність будь-якого працівника митної служби нерозривно пов’язана з дотриманням ним етичних норм, правил поведінки і взаємовідносин із своїм зовнішнім оточенням (керівником, колегами, підлеглими, клієнтами і партнерами).І на основі цього можемо зробити висновок що, високий рівень правової культури є одним із основних критеріїв професіоналізму як окремого працівника митного органу, так і митної служби в цілому. Вихованість, ввічливість, повага до інших, гуманність, повага та виконання норм закону, достоїнство, гідність, інтелігентність, активне утвердження ідеалів соціальної справедливості – це якості, які є основою правової культури митника. Отже, правова культура посадової особи митних органів – це сукупність морально-правових норм, професійних та суспільних (загальнолюдських) знань, навичок й умінь, що регулюють поведінку митника у професійній діяльності.
Література: 1. Закон України «Про Дисциплінарний статут митної служби України» від 06.09.2005р. № 2805-ІV. 2. Настюк В. Роль правової культури у формуванні професіоналізму працівника митних органів / Настюк В. – Право України. – 2008. – №5 – 347с. 3. Сливка С.С. Юридична деонтологія. Підручник / Сливка С.С. – К.: Атіка, 2007. – 304с. 4. Довідник кваліфікаційних характеристик посадових осіб Державної митної служби України, затверджений Головою ДМСУ 15.04.1998 р. 5. Войцещук А.Д. Підвищення професійного рівня працівників митних органів як необхідна умова ефективного здійснення митної справи : [Електронний ресурс] / Войцещук А.Д. // Режим доступу: http://center.km.ua/old_version/metod_kab/metod_mat/5/5.html. 6. Корнійчук О.Т. Професійна культура митника : [Електронний ресурс] / Корнійчук О.Т., Нагорічна О.С. // Режим доступу: http://center.km.ua/old_version/metod_kab/metod_mat/5/12.html. 7. Корнійчук О.Т. Морально-правова культура митника : [Електронний ресурс] / Корнійчук О.Т., Нагорічна О.С. // Режим доступу: http://center.km.ua/old_version/metod_kab/metod_mat/5/14.html
Автор: Юлія Чмелюк, студент IV курсу Львівського університету бізнесу та права
Науковий керівник: Лілія Андріївна Гачак-Величко, магістр права Львівського університету бізнесу та права
ЗНАЧЕННЯ СУДОВОГО ПРЕЦЕДЕНТУ ТА ПРОЦЕС ЙОГО ВВЕДЕННЯ У ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ
«Судовий прецедент: бути чи не бути йому в Україні?» Над таким питанням задумувалися вчені ще за радянських часів, одні із них були противниками (А.Боннер, С.Зівс, К.Комісаров, В.Пучинський), а інші робили спроби хоча б теоретично обґрунтувати доцільність створення й застосування судової практики вищими судовими органами – С.Братусь, А.Венгеров, С.Вільнянський, В.Туманов, А.Черданцев та інші. На сучасному етапі судової правотворчості цей підхід обґрунтовує і виправдовує ціла плеяда таких українських вчених: О.Константій, Л.Корчевна, І.Овчаренко, А.Осетинський, Л.Петрова, О.Скакун, Р.Тополевський, С.Шевчук та інші. Серед дослідників філософських проблем, зокрема, питань єдності прецеденту та вітчизняної судової практики, варто назвати таких учених, як Р.Байніязов, М.Байтін, О.Бандура, В.Бачинін, В.Бігун, Р.Ваймар, Т.Вюртенбергер, В.Гіряєва, М.Гуренко, М.Жовтобрюх, Н.Зазаєва, Д.Керімов, А.Козловський, О.Костенко, М.Костицький, В.Кравець, І.Лихолат, С.Максимов, П. Рабінович, С. Савчук, С. Сливка, В. Шкода та інші. Проте слід розрізняти судовий прецедент і судову правотворчість: будь-який судовий прецедент є результатом діяльності суду, проте далеко не кожен «продукт судової правотворчості» має прецедентний характер. Більш точним буде виходити з того, що рішення може бути визнано прецедентом, якщо воно було прийнято судом будь-якої інстанції, усунуло прогалину, пройшло перевірку в апеляційному і касаційному порядку, опубліковано в офіційному печатному органу Верховному Суду України. Законодавче закріплення судового прецеденту в цивільному судочинстві повинно відбутися в ЦПК України з зазначенням умов його застосування. Як відомо, нещодавно, Україна офіційно визнала юрисдикцію Європейського суду з питань тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї. Отже, українським судам необхідно враховувати в своїй діяльності прецедент практики Європейського суду з прав людини. Не слід також забувати, що за час свого існування Конституційний Суд України створив чимало прецедентів, які активно використовуються – наприклад, саме завдяки йому в якості захисників у кримінальному процесі можуть виступати не тільки адвокати, а й інші фахівці в галузі права. Під час вивчення розвитку судового прецеденту в Україні не можна не звернути увагу на норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Саме цей закон позбавив Пленум Верховного Суду України повноважень давати роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, та визнавати не чинними відповідних роз'яснень вищих спеціалізованих судів. При цьому повноваження Пленуму вищого спеціалізованого суду узагальнювати практику застосування процесуального закону залишено, і відтепер рішення Верховного Суду України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України, а суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України. . По-перше, Кримінально-процесуальний кодекс України доповнено статтею 400-25, відповідно до якої «Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності зазначену норму закону, та для всіх судів України.». Не обійшли зміни й Кодекс адміністративного судочинства України, в частині 1 статті 244-2 якого дослівно зазначено наступне: «Рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України”. . У зв’язку з цим залишається сподіватися, що рішення Верховного Суду України, прийняті за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, не будуть використані для «коректування» Законів України, які з політичних мотивів не вигідно відміняти чи змінювати, наприклад, з питань звуження чинних державних соціальних гарантій тощо. Отже, можна підкреслити, що судова практика є яскравим прикладом виявлення прогалин у законодавстві і праві, і є середою для формування судових прецедентів. В свою чергу прецеденти є невід’ємною частиною судової практики та однієї з її форм, яка спрямована на подолання прогалин у законодавчому регулюванні та визначають напрямки формування судової практики. Основним завданням щодо судового прецеденту залишається розробка раціональних методів введення його в законодавчу базу, розробка нових перехідних версій впровадження, а саме тому дана тема являється досить актуальною і відкритою для подальшого вивчення та вдосконалення.
Література: 1. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права : Навчальний посібник / Котюк В.О. - К. : Атіка, 2005.- 592с. 2. Цивільне процесуальне право України: Підручник / Бичкова С.С., Бірюков І.А., Бобрик В.І. та ін. : [за заг. редакцією С.С. Бичкової].-К. : Атіка,2009. –760 с. 3. Міжнародне право. Основи теорії / Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. - К. : Либідь. - 2002.
Автор: Наталія Луцюк, студент Львівського університету бізнесу та права
Науковий керівник: Ігор Михайлович Паньонко, к.ю.н., доцент Львівського університету бізнесу та права
ЗРОСТАННЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ НА ШЛЯХУ ВИХОДУ ДЕРЖАВИ З ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ
У сучасному українському суспільстві, яке поступово виходить із кризового стану на шлях стабілізації, особливо значна роль надається правовій культурі у сфері розбудови правової держави. Мета написання цієї роботи полягає в обґрунтуванні гуманістичного потенціалу правової культури, її демократичної спрямованості у розбудові правової, соціальної та стабільно економічної держави. Знаходження можливих, на нашу думку, шляхів виходу нашої держави з економічної кризи. Предметом дослідження є правова культура як чинник розбудови правової, соціальної економічної держави в умовах розвитку суспільства, виходу країни на шлях стабільного і сталого розвитку та виходу з економічної кризи. Розуміння правової культури як виду взаємодії правових і власне культурних явищ процесів, інститутів обумовлене усім ходом суспільного розвитку. Дійсно, історично раніше виникла культура, первісно у примітивних, а згодом і в більш складних виявленнях. Лише в процесі довгого історичного розвитку і, перш за все, внаслідок поділу суспільства на класи склалася політична організація суспільства, виникла політика, держава, право та економіка. Після проголошення незалежності, коли Україна відмовилась від тоталітарних методів управління і конституційно закріпила прагнення до розвитку та зміцнення демократичної, соціальної, правової держави, визнала основні права та свободи людини і громадянина, відразу ж дався в знаки низький рівень як загальної, так і правової культури, що проявився у певних формах правового нігілізму, зневаги і нехтування законів у процесі регулювання, зокрема економічних відносин, як на рівні державних службовців, так і громадян. На мою думку, правова культура є ознакою ступеня участі членів суспільства у його правовому житті, здійснення правової діяльності, відображає стан законності і правопорядку, рівень правосвідомості. Обумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури. Формування правової культури – довготривалий процес, у якому мають значення правові знання, правовий досвід, реальна практика юридичної діяльності і, без сумніву, уся правова реальність. Правова культура не може бути самостійним елементом суспільного життя. Вона взаємозв’язана з правосвідомістю, їх функціонування в суспільстві обумовлене взаємовпливом і взаємозалежністю. Правова культура характеризується такими особливостями:
Якщо суспільство буде дотримуватися цих критерій, то правовий та економічний розвиток нашої держави піде стрімко в гору. Йдеться про таку правову культуру, яка б відповідала викликам глобалізаційних процесів, європейському вибору нашої країни, власним історичним традиціям, духовності нашого народу, слугувала б гарантом розбудови правової, соціальної та економічної держави. Я вважаю, що в процесі формування правової системи українського суспільства правова культура має виступати як інтегроване ціле, де органічно пов’язані правове мислення та правова активність певних громадян, що беруть реальну й ефективну участь в управлінні справами суспільства і держави, виходу її з кризи та іншій діяльності. Відомо, що Конституція України закріплює права і свободи громадян, економічні, політичні, соціальні, культурні, та особисті права, Вона має перелік їх гарантій. Проте, ще існують недоліки правового механізму, призначення якого усувати та запобігати порушенням прав і свобод. Для цього і існує правова культура, за допомогою якої суспільство має подолати всі недоліки, які присутні в законодавстві нашої держави. Стан розвитку юридичної науки, ступінь залучення вчених-юристів до розробки проектів нормативно-правових актів і удосконалення їх змісту, програм боротьби зі злочинністю традиційно становить один із рівнів правової культури суспільства, це все і є впевненими кроками до виведення нашої держави з економічної кризи в якій ми зараз перебуваємо. Це обумовлено тим, що юридична наука здатна суттєво впливати на сприйняття передового правового досвіду, який включає в себе здобутки розвитку як національної правової системи, так і правових систем інших країн. Особливого значення при цьому набуває засвоєння історичного досвіду правового регулювання (правової політики, правової традиції, звичаї, економічний розвиток держави). Отже, з вище викладеного можна зробити наступні висновки: Щоб не допускати в державі подібного становища, слід підвищувати рівень культури в суспільстві котра в свою чергу, тісно взаємодіє з іншими видами правової культури, об’єднує, перш за все, спільність завдань формування особи громадянина суверенної незалежної України. Відсутність розвинутої правової культури суспільства та, як наслідок, стабільного правопорядку, в свою чергу, і нині не дають можливості ефективно вирішувати складні соціально-економічні проблеми зростання добробуту населення, забезпечення гідних умов життя людини, її невідчужуваних та непорушних прав і свобод.
Література:
|
