Автор: Людмила Гайдей,

студентка V курсу

Вінницького торговельно-економічного Інституту КНТЕУ

Науковий керівник: Проскуряков Костянтин Іванович,

к.т.н., доцент кафедри «Фінанси»

Вінницького торговельно-економічного Інституту КНТЕУ

ШЛЯХИ НАПОВНЕННЯ ДОХІДНОЇ ЧАСТИНИ БЮДЖЕТУ ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ

Вступ. Пенсійне забезпечення – важливий складовий елемент системи соціального захисту громадян, який в умовах ринкової економіки є необхідним для гармонійного розвитку суспільства. Саме тому питання пенсійного забезпечення громадян належить до найскладніших і потребує невідкладного вирішення.

Ступінь дослідження проблеми. Різні аспекти проблеми пенсійного забезпечення та реформування пенсійної системи знайшли своє відображення в роботах таких науковців, як В. Воротін, П. Гаман, Л. Дідівська, Л. Головко, М. Корецький, В. Мартиненко, О. Мачульська, О. Мордвінов, Б. Надточій, С. Юрій, Б. Юровський та ін. Проте питання щодо збільшення дохідної частини бюджету Пенсійного фонду України є відносно малодослідженим і тому потребує подальшого вивчення.

Актуальність дослідження. Від’ємне сальдо доходів ПФУ, тенденція переважання кількості пенсіонерів над працездатним населенням, наявність тіньової економіки, низький рівень доходів працюючих та інші проблеми спонукають необхідність активного пошуку резервів збільшення дохідної частини бюджету ПФУ.

Актуальність порушеної у статті проблеми для України постійно зростає з  огляду на економічну та демографічну ситуацію в країні, а саме: невідповідність зростання пенсій та заробітної плати, зниження народжуваності та збільшення числа пен­сіонерів тощо. Існує пряма залежність між рівнем економічного розвитку та показниками функціонування пенсійної системи. Так, загальна економічна ситуація в країні впливає на ефективність пенсійного забезпе­чення, а фінансово здорова та збалансована пенсійна система, в свою чергу, позитивно впливає на еконо­мічний розвиток. Тому в цих умовах виникає необхідність активною по­шуку резервів збільшення дохідної частини бюджету Пенсійного фонду, у першу чергу — за рахунок зрос­тання надходжень страхових внесків. Цього можна досягти трьома шляхами: підвищенням розміру пен­сійного збору, збільшенням кількості застрахованих осіб – платників пенсійних внесків і збільшенням ба­зи для їх нарахування [3, c.16].

Існуючий в Україні сумарний розмір пенсійного збору – 35,2%  –  є  одним із найвищих у Європі, що пов'язано не лише з високим рівнем старіння населення, а й із «національними особливостями» за­йнятості та соціального захисту. При цьому для роботодавців розмір пенсійно­го збору становить 33,2% фонду заробітної плати, для працівників  –  2%.

Високий рівень податкового навантаження на за­робітну плату призводить до того, що роботодавці не зацікавлені у своєчасному та повному відрахуванні коштів до Пенсійного фонду; він також є стримуючим фактором легалізації виплат реальної заробітної пла­ти та підвищення її розміру. Більшість роботодавців через це порушують законодавство, не укладають з найманими робітниками трудових угод, позбавляючи їх пенсійного стажу; приховують від обліку та оподат­кування розміри своїх реальних доходів та фактичної заробітної плати працівників шляхом виплати заро­бітної плати «в конвертах»; використовують «чорний облік» (і так звану «подвійну бухгалтерію») і таким чином уникають перерахування внесків до соціальних фондів.

Враховуючи вражаючі обсяги «тіньового» секто­ру, однією з нагальних проблем є необхідність лега­лізації економіки та доходів громадян, оскільки, отри­муючи незначну частину заробітної плати офіційно, а іншу, суттєву її частину «в конвертах», працівники приречені на мізерну пенсію в майбутньому.  А мотивація до легальної праці та сплати внесків у по­вному обсязі є визначальною для підтримки пенсійної системи та всієї економіки.

Отже, мову треба вести не про підвищення розміру пенсійного збору загалом, а про необхідність перерозподілу тягаря його сплати для забезпечення пропорційної участі роботодавця та працівника. Збільшення розміру внеску, який сплачують безпосередньо застраховані особи, має посилити зацікавленість працівників у детінізації їх заробітної плати і стимулювати працівників до активнішої участі у пенсійному страхуванні.

Перерозподіл навантаження з виплати пенсійного збору від роботодавця до працівника необхідний та­кож з огляду на підготовку до запровадження накопичувальної системи загальнообов'язкового пенсій­ного страхування. Беззаперечність права приватної власності на кошти, акумульовані на індивідуальному накопичувальному пенсійному рахунку, вимагає, щоб внески надходили саме від власника рахунку.

Вагомі резерви фінансової стабілізації пенсійної системи пов'язані із залученням до пенсійного стра­хування якомога ширших верств населення. Нині кількість застрахованих осіб, які регулярно сплачу­ють пенсійні внески, становить 15,2 млн. осіб, або 73% загальної чисельності зайнятих [2]. Отже, для істотного збільшення кількості учасників пенсійного страху­вання необхідно вжити дієвих заходів щодо розши­рення можливостей вибору робочих місць. Особли­во ця проблема актуальна для сільської місцевості, адже нині половина зайнятого сільського населення працює у неформальному секторі. Безсумнівно, стимулювання самостійної зайнятості є важливим механізмом створення  нових робочих місць.

Іншим, не менш важливим напрямом підвищення рівня участі населення у пенсійному страхуванні є збільшення рівня економічної активності. Окрім заходів, спрямованих на підвищення мотивації населення до економічної діяльності загалом, у контексті зміцнен­ня фінансового становища пенсійного фонду слід роз­глянути питання щодо перегляду межі пенсійного віку для жінок. Чинна межа пенсійного віку (55 років для жінок, 60 років дія чоловіків) була встановлена ще у 1930-х роках і жодного разу не змінювалася. П'ятиріч­на відмінність цих нормативів для жінок і чоловіків є абсолютно несправедливою –  фактично жінки набува­ють права виходу на пенсію та одержання мінімально­го розміру пенсії за значно меншого трудового внеску. Нині в Україні не існує об'єктивних фізіологічних, економічних чи со­ціальних підстав для утримання нижчої межі пенсійно­го віку дія жінок. Порівняно з чоловіками, очікувана тривалість життя у жінок значно довша (майже на 12 років), а заробітки — істотно нижчі (середня заробітна плата жінок становить близько 73% заробітку чолові­ків [2]). Встановлення єдиної межі пенсійного віку для жі­нок і чоловіків потрібне не стільки для збільшення до­ходів пенсійної системи, скільки для забезпечення ген­дерної рівності трудових і пенсійних прав.

Важливим є питання щодо участі у пенсійному страхуванні фізичних осіб – суб'єктів підприєм­ницької діяльності. Згідно з чинним законодав­ством, основою для сплати ними внесків є мінімаль­на заробітна плата  або одержаний підприємницький дохід. Тобто вони мають сплачувати хоча б мінімальний внесок, виходячи зі ставки пенсій­ного збору, встановленої для роботодавців. Однак фактичний середній внесок від підприємців-грома­дян значно нижчий, особливо від тих, які працюють за  фіксованим  податком  чи  на  загальних умовах. Внаслідок цього зазначені категорії населення у майбутньому можуть не одержати права на трудову пенсію, а бюджет Пенсійного фонду не отримує кошти, бо підприємці ухиляються від обов'язку утримувати наявне покоління пенсіонерів.

Висновки. Узагальнюючи, відзначимо, що в Україні існують великі резерви щодо збільшення власних надходжень Пенсійного фонду. До основних заходів з їх мобіліза­ції належать: перерозподіл навантаження зі сплати пенсійного збору від роботодавця до працівника; розширення участі населення у пенсійному страхуванні шляхом реструктуризації за­йнятості та мотивації економічної активності насе­лення; удосконалення порядку призначення та індек­сації пенсій; законодавче врегулювання гарантованої мінімальної пенсійної виплати; визначення довго­строкових пріоритетів розвитку пенсійної системи.

Література:

1. Батченко Л. Розвиток реформованої пенсійної системи України та її вплив на формування механізму соціального самозахисту населення / Л. В. Батченко, М. М. Дєліні // Актуальні проблеми економіки. – 2010. – №6. – С.188-193.

2. Офіційний веб-сайт Пенсійного фонду України / [Електронний ресурс] // Режим доступу до сайту : http://www.pfu.gov.ua.

3. Ткаченко Л. Резерви збільшення доходів пенсійної системи України
/  Ткаченко Л. // Україна: аспекти праці. – 2009. – №5. – С. 15-19.

Автори: Савченко Р.С., Ткач А.В.,

студенты  ДонНУЭТ им.Туган-Барановского

Науковий керівник: Вербицкая Ю.В.,

старший преподаватель

ДонНУЭТ им.Туган-Барановского

ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ ФОНДОВОГО РЫНКА УКРАИНЫ

Украинский  фондовый рынок сейчас находится на стадии формирования и становления. Становление рынка идет путем, который уже прошел русский фондовый рынок.

Стихийно в Украине избрана смешанная, промежуточная модель фондового рынка, на котором одновременно и с равными правами присутствуют и коммерческие банки, которые имеют все права на операции с ценными бумагами.

Модели фондовых рынков других стран представляют собой в значительной мере результат эволюции указанных рынков, характер которой определяется многими факторами. С одной стороны, это конкретные историко-национальные особенности определенной страны, а также особенности ментальности её населения. С другой – фондовый рынок представляет собой сложную совокупность правоотношений по поводу ценных бумаг, которая от этих особенностей не зависит [1].

Эффективное функционирование фондового рынка и снижение себестоимости операций, которые осуществляются на нем, зависит от достижения выработанных мировым опытом ориентиров в стандартах относительно клиринга и расчетов по ценным бумагам, их регистрации и перерегистрации.

Развитие системы и расчеты по ценным бумагам должны быть направлены на снижение присущего этим системам риска путем сокращения срока между заключением и реализацией соглашений по ценным бумагам, обеспечением гарантий и их выполнением и установлением принципа одновременного обмена денег на ценные бумаги. Эффективность может повышаться путем отказа от физического перемещения ценных бумаг, стимулирования их использования, а также стандартизированных методов связи и строгих временных рамок выполнения операций [2].

Государство может оказывать содействие внедрению передовых технологий, необходимых для поддержки фондового рынка. Для кадрового обеспечения функционирования фондового рынка в Украине создается система подготовки отечественных специалистов.

Предпосылкой для этого может стать создание сети организаций, которые специализироваться на работе с ценными бумагами, фондовых бирж и систем Национального депозитария, связанных с эффективной системой платежей. Национальный депозитарий должен войти в международную сеть центральных депозитарных учреждений, торговых систем и международных организаций по стандартизации для обеспечения представительства субъектов фондового рынка Украины на мировом рынке [3].

Таким образом, соблюдение всех указанных принципов и стандартов функционирования фондового рынка разрешит создать деловой и прозрачный рынок, на котором будут не только функционировать разные виды ценных бумаг, но и будут происходить процессы, оказывающие положительное влияние не только на финансовый рынок, а и на развитие экономики всей страны.

Литература:

1. Положение «Об утверждении положения о функционировании фондовых бирж» №1542 от 19.12.2006/ ГКЦБФР// Официальный вестник Украины. – 2007. – №5 (02.02.2007). – С. 186
2. Кузнецова Н. М. Финансовые рынки / Н. М. Кузнецова. – Киев. – 2009 г. –  523 с.
3. Волошина  Е. А. Анализ динамики равновесия фондового рынка/ Е. А. Волошина // Актуальные проблемы экономики. – 2008. – №9.

Автор: Мирослава Мокляк,

аспірант Полтавської державної аграрної академії

Науковий керівник: Березін Олександр Вікторович,

доктор економічних наук, професор,

Вищий навчальний заклад Укоопспілки

«Полтавський університет економіки і торгівлі»

ЦІЛЬОВЕ ДОТУВАННЯ ЯК ПРИНЦИП ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ АГРАРНОЇ ПРОДУКЦІЇ

Проблема обґрунтування рівня й ефективності підтримки аграрного сектору в Україні посідає вагоме місце у наукових дослідженнях. У кінці                 90-х років XX століття з метою стабілізації ситуації на продовольчому ринку був запроваджений такий принцип державного регулювання, як підтримка виробництва продукції тваринництва шляхом цільового дотування з державного бюджету.

Саме діючий механізм нарахування ПДВ у наш час є найбільш важливим для аграрних товаровиробників, оскільки його ефект можна вважати подвійним: з одного боку, відсутній відтік частини одержаних від реалізації коштів, які спрямовуються на поточні виробничі потреби, з другого – частина коштів повертається як дотації та отримується як бюджетне відшкодування. Суми ПДВ, що залишаються у розпорядженні сільськогосподарських підприємств у режимі акумуляції і спрямовуються на підтримку сільськогосподарської продукції, зросли з 97,5 млн. грн. у 2005 р. до                    1,7 млрд. грн. у 2009 р. і були меншими від прямої державної фінансової підтримки програм розвитку аграрного виробництва [1, с. 52].

Завдяки механізму виплати дотацій переробними підприємствами за здане молоко та м’ясо у живій вазі аграрні товаровиробники у 2009 р. отримали 1445,7 млн. грн., що більше порівняно з 2005 р. у 3,5 рази.                        Так, дотації на 1 тонну молока усім кагегоріям господарств у 2009 р. становили 173,9 грн., що становить 18,6 % у вартості проданого молока. Питома вага дотацій у вартості проданого м’яса протягом 2005-2009 рр. становила близько 17 % [2].

До позитивних наслідків запровадження спеціальних режимів сплати ПДВ у сільському господарстві України можна віднести: а) оптимізацію фінансового забезпечення сільськогосподарських товаровиробників;                           б) у сучасних умовах розвитку аграрного виробництва запроваджений механізм має значний стимулюючий вплив на виробників молока та м’яса в                        Україні.

Практика введення непрямих субсидій завдяки спецрежимам справляння ПДВ, незважаючи на зазначені вище позитивні моменти, свідчить про існування певних недоліків: відбувається стимулювання збільшення обсягів виробництва, що не завжди відповідає ринковим вимогам і відносним перевагам аграрних товаровиробників цієї продукції; залишаються без уваги ефективні заходи подолання негативних тенденцій падіння виробництва продукції тваринництва [3, с. 8]. Крім того, за даними М.Я. Дем’яненко, доходи аграрних виробників від державної підтримки зростають лише на першому етапі, а потім вони повністю поглинаються збільшенням виробничих витрат на наступних стадіях виробничого процесу. Підтримка цін на продукцію сільського господарства сприяє підвищенню цін на землю й рівень ренти. Це, у свою чергу, призводить до зростання капіталоємності сільського господарства і, як наслідок, виробничих витрат [4, с. 82].

Виходячи з викладеного, ми вважаємо, існує необхідність перегляду пільг щодо оподаткування аграрних товаровиробників, часткової заміни їх бюджетним фінансуванням. Зменшення податкових пільг дозволить сформувати дієві стимули для підвищення ефективності аграрного виробництва. Таким чином, державна підтримка аграрного сектору не мотивує виробників до зменшення собівартості аграрної продукції, що сприятиме зростанню її конкурентоспроможності на світовому ринку. Тому державну підтримку слід надавати лише тим галузям, які мають стратегічне значення для продовольчої безпеки країни.

Література:

1. Статистичний збірник «Сільське господарство України». – К.: Держкомстат України, 2010. –  376 с.

2. Державна підтримка сільського господарства та її форми в Україні
/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу до тексту : http: // www. minagro.gov.ua.

3. Саблук П.Т. Економічні інтереси як основа розвитку аграрного виробництва / П.Т. Саблук // Економіка АПК. – 2007. – №8. – С. 6-10.

4. Демьяненко М.Я. Общая аграрная политика ЕС: Сущность, тенденции и значение для Украины / М.Я. Демьяненко // Экономика управления АПК. – 2003. – № 3. – С. 80-86.

Автор: Наталія Удод,

аспірантка кафедри міжнародного менеджменту та маркетингу

Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі (м.Київ)

Науковий керівник:  Онищенко Володимир Пилипович,

професор, доктор економічних наук,

завідувач кафедри міжнародного менеджменту та маркетингу

Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі

(м.Київ)

ПРОЦЕС ТРАНСНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ЯК ФЕНОМЕН РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Важливим компонентом процесу інтернаціоналізації та одним з основних джерел глобалізації є транснаціоналізація, в рамках якої значна частина виробництва, споживання, експорту, імпорту та доходу країни залежить від міжнародних центрів за межами окремої держави.

Транснаціоналізація є найбільш суттєвим елементом, регулятором, що забезпечує єдність функціонування світової економіки та розглядається як розширення міжнародної діяльності промислових фірм, банків, компаній сфер послуг, їх виходу за межі національних кордонів, що в свою чергу, приводить до перетворення національних компаній в транснаціональні.

Транснаціональні корпорації (ТНК) виступають в якості потужної економічної сили, що пов’язує національні господарства та визначає економічний розвиток окремих країн світу. Займаючи центральне місце в сучасній світогосподарської системі, ТНК здійснюють все більший вплив на міжнародні відносини і світову економіку в цілому, хід якої багато в чому визначається особливостями їх розвитку. При цьому, ТНК є головними суб'єктами транснаціоналізації бізнесу, становлять основу глобалізації світової економіки, адже через корпорації і транснаціональні банки проходять фінансові та товарні потоки, що визначають розвиток світової економіки.

Економічно процеси транснаціоналізації обумовлені головним чином можливістю і необхідністю переливу капіталу з країн з його відносним надлишком до країни з його дефіцитом, де, однак, є інші фактори виробництва - праця, земля, корисні копалини, енергоресурси, технології, які не можуть бути раціонально використаними у відтворювальних процесах через брак капіталу. Крім того, ці процеси стимулюються необхідністю зменшення ризиків шляхом розміщення капіталу в різних країнах, а також прагненням наблизити виробництво до перспективних ринків збуту і знизити оподаткування та митні платежі для корпорації в цілому. Об'єктивно транснаціоналізація веде до вирівнювання економічних умов у різних країнах.

Провідні національні економіки надзвичайно транснаціоналізовані. Це – США, Японія, західноєвропейські країни з могутніми та численними ТНК, Південна Корея з конгломератом декількох ТНК, на яких тримається її внутрішня економіка та міжнародна конкурентоспроможність, та окремі постсоціалістичні країни з їхніми холдинг-компаніями, що вже входять до рейтингів провідних корпорацій світу.

Основою світогосподарської системи є близько 500 найбільших корпорацій, що зосередили у своїх руках величезну економічну міць. При цьому в розвинених країнах в кожній галузі домінуюче становище, як правило, займають всього декілька потужних корпорацій, конкуруючих між собою на ринках усіх країн. Обороти найбільших ТНК сьогодні перевищують величину валового продукту багатьох країн, в тому числі деяких західноєвропейських. Підраховано, що зі 100 найбільших економічних систем світу 52 є корпораціями і лише 48 - це національні господарства. П'ять найбільших ТНК контролюють більше половини світового виробництва товарів тривалого використання, літаків, електронного устаткування, автомобілів та іншої продукції. Особливо значна ступінь концентрації в галузях, пов'язаних з інформаційними технологіями.

ТНК відіграють дуже важливу роль в експорті промислових товарів, де експорт всіх основних технічно складних товарів, сконцентрований в невеликій групі великих ТНК, а сама реалізація цих товарів відбувається через систему закордонних дочірніх підприємств цих компаній.

Не менш важлива роль корпорацій у виробництві та торгівлі сировинними та продовольчими товарами, причому ступінь концентрації торгівлі цими товарами у великих ТНК не просто висока, а прогресує в останні десятиліття як наслідок процесу глобалізації економіки.

Все це говорить про те, що діяльність найбільших ТНК набирає глобального характеру, та характеризується такими особливостями:

- вихід діяльності за межі національних кордонів та глобальний характер внутрішньофірмового планування, а також операцій з постачання і збуту під централізованим контролем;

- використання міжнародного поділу праці в рамках системи технологічно взаємопов'язаних підприємств у різних країнах світу, що обмінюються незавершеною продукцією за некомерційними, трансфертними цінами;

- розділ ринків між філіями та їх централізоване технологічне забезпечення.

Таким чином, процес транснаціоналізації як феномен сучасного світового господарства характеризується різким підвищенням ролі та розширення географічних меж коопераційних зв’язків, що дозволяють об’єднувати в великі міжнародні науково-виробничі утворення елементи виробничих систем різних країн. При цьому транснаціоналізація нерозривно пов’язана з перетворенням ТНК в провідних суб’єктів міжнародних ринкових відносин, а також з виникненням економічної взаємозалежності держав, в результаті чого формується інтернаціоналізований виробничий комплекс як основний гравець на геоекономічній карті світу.

Література:

1. 1. Айзенштейн Е. Ю. Транснационализация как фактор формирования международного геоэкономического пространства / Айзенштейн Е. Ю.  // Культура народов Причерноморья. – 2009. – №159. – С. 76-78.
2. 2. Арсеньев М. С. Транснациональные корпорации / Арсеньев М. С. // Российский экономический журнал. – 2001. – № 12. – 35с.
3. 3. Карпець М. О. Сутність, витоки та суперечності глобалізації /Карпець М. О.  // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. – 2008. – №12. – С.103-107.
4. 4. Лук’яненко Д. Г. Стратегії глобального управління / Лук’яненко Д. Г., Кальченко Т. В. // Міжнародна економічна політика. – 2008. – №8-9. – С. 5-42.

Автор: Альона Найченко ,

студентка відділення «Правознавство»

Таращанського агротехнічного коледжу імені Героя Радянського Союзу О.О.Шевченка

Науковий керівник:  Мозгова Валентина Петрівна,

викладач-методист

Таращанського агротехнічного коледжу імені Героя Радянського Союзу О.О.Шевченка

СПІВПРАЦЯ З МІЖНАРОДНИМИ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВИМИ ФОНДАМИ: ШЛЯХ ДО ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ ЧИ ЗАГРОЗА ЕКОНОМІЧНІЙ БЕЗПЕЦІ КРАЇНИ?

Розвиток будь-якого суспільства характеризується його діяльністю у сфері міжнародних відносин, які не можна уявити без співпраці з міжнародними валютно-фінансовими фондами чи організаціями. Країни співпрацюють з цими фондами, щоб забезпечити собі надійну підтримку, на випадок занепаду економіки.

Підтримувати належне становище у країні можуть допомогти такі фонди та організації, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС – Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).

На сьогодні не можна однозначно стверджувати, що співпраця з міжнародними валютно-фінансовими фондами – це шлях до економічного зростання чи загроза економічній безпеці країни. Але одне можна сказати достовірно: членство будь-якої країни у міжнародних фінансових організаціях дає можливість покрити дефіцит державного бюджету, підтримувати платіжний баланс країни, інвестувати кошти у пріоритетні галузі економіки. І цим самим ставить перед країнами-борж­никами деякі політичні та економічні умови, які втілюються у програмах перебудови економіки. Цей порядок називається принципом обумовленості. Як правило, вказані програми охоплюють заходи, що належать до сфери бюджетно-податкової, кредитно-грошової політики, цінового механізму, зовнішньої торгівлі, між­народних кредитних та валютно-розрахункових відносин. Вони пов’язані зі зменшенням державних витрат, підвищенням податків і ставки позичкового процента, зміною валютного курсу та ін.

З вище написаного ми можемо зробити висновок, що країна, яка бажає взяти позику у міжнародних валютно-фінансових фондів, самостійно підписує собі вирок. Тому що вона погоджується на ті умови, які є для неї не прийнятними, лише для отримання коштів. І вона навіть не задумується, що контроль та диктування умов будуть присутні постійно. Це схоже на рабство, яке було раніше. Адже пани, тобто фонди, позичають рабам-країнам кошти, цілком усвідомлюючи що ті не зможуть їх повернути, і цим самим забезпечують себе робочою силою, яка буде постійно працювати на них.

Про яку незалежність ми тоді можемо говорити, якщо нам постійно будуть диктувати умови, за якими ми повинні не просто жити, а й виживати і виплачувати кредити? Ще Іоанн Златоуст говорив: «Хто не потребує чужого, але живе незалежно, той всіх багатший». То невже ми настільки бідні духовно, морально, матеріально, що потребуємо чужих коштів, щоб втратити те, до чого наші прадіди йшли віками, віддавали свої життя, щоб ми жили в чудових умовах?! А ми не цінуючи того, самостійно, на добровільній основі  віддаємо себе і свою країну в руки «чужих людей». Це стає неминучим для країн, які  не мають великого розвитку і потрапивши в таку залежність, їм дуже важко вибратися з неї, а інколи, навіть, неможливо.

Тому я вважаю, що потрібно розраховувати тільки на свої сили, тобто на сили країни і намагатися бути у постійному розвитку як економіки, так і інших галузей. Завдяки  використанню новітніх технологій, які  є менш затратними, а також раціонально використовувати природні ресурси, піднімати економіку самостійно, а не прислухатись до «чужих ідей», що ставлять країну у нікчемне положення!

Література:

1. Луцишин З.О. Міжнародні валютно-фінансові відносини /Луцишин З.О. – Тернопіль: Збруч, 1997.

Автори: Мисяк В.В., Легоцька М.Р., 

студентки  ІІІ курсу

Львівського університету бізнесу та права

Науковий керівник:

СТАН ТА НЕДОЛІКИ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

     Хоча проблема недосконалості податкової системи України існує давно, однак глобальна світова криза вкрай загострила ці проблеми. Тому важливо проаналізувати існуючі проблеми та недоліки і розробити пропозиції щодо нагальних потреб реформування податкової системи України. Таке реформування має здійснюватися цілеспрямовано, системно, відкрито, виважено за складовими і поступово у часі.

  У наш час проблема податкової реформи є особливо актуальною, оскільки за умов ринкової економіки саме податкові надходження є головною складовою доходної частини бюджету, проблеми побудови оптимальної податкової системи та забезпечення економічної безпеки є нерозривно пов’язаними між собою. Скорочення доходів державного бюджету відбувається неадекватно до зменшення обсягів виробництва та продажу товарів, робіт і послуг.

   У пошуках шляхів виходу з моменту економічної кризи назріла необхідність податково-бюджетного регулювання в Україні замість проведення суто фіскальної податкової політики. Крім цього, сьогодні на державному рівні визнано гостроту проблеми оподаткування, пов’язаної з надмірністю податкового тягаря. Наявність безпосереднього впливу чинної податкової політики на легалізаційні процеси в економіці та потреба у реформуванні податкової системи України шляхом зменшення податкового тиску та спрощення обліку та сплати податків не викликає сумніву. Отже, актуальні проблеми правового регулювання податкових відносин, передусім визнання прав, обов’язків і відповідальності основних суб’єктів, є першочерговою проблемою реформування податкової системи України.

  Реформування податкової системи повинно проводитися згідно з пріоритетами державної політики щодо соціально-економічного розвитку, сприяти сталому економічному зростанню шляхом лібералізації податкової системи на основі виваженої інвестиційно-інноваційної політики, забезпечувати достатній обсяг сукупних податкових надходжень до бюджетів усіх рівнів, встановити ліберальне ставлення до платників, які сумлінно виконують свої податкові зобов’язання, і посилити відповідальність за несплату податків. Це потрібно, аби відбулося вирішення спектру цільових задач системного реформування. До них треба віднести: забезпечення результативності змін; залучення до процесу всіх суб’єктів відносин; базування на інтересах громадянського суспільства і всіх громадян України; забезпечення адекватного і прогнозованого реагування суб’єктів сплати податків на зміни, що запроваджуються, їх прилаштування до нових вимог.

Література:

1. Мірошниченко О.М. Податкова політика та іллегалізація господарської діяльності в контексті економічної безпеки України : [Електронний ресурс] / Мірошниченко О.М. // Стратегічні пріоритети. – 2009. – №2 (11). – Режим доступу : http://old.niss.gov.ua/book/StrPryor/11_2009/25.pdf.
2. Закон України «Про систему оподаткування» : [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.sta.gov.ua/documents/newdocs/1251.htm
3.  Проблеми податкової системи : [Електронний ресурс] // Режим доступу: //http://www.icps.com.ua/lichylnyk.html?cmd=docs&id=1574&filename=http://www.icps.com.ua/doc/POR
4.  Закон України від 25 червня 1991 року №1251 – XII «Про систему оподаткування» [Електронний ресурс] // Режим доступу://rada.gov.ua.
5.  Проект Податкового кодексу України [Електронний ресурс] // Міністерство Фінансів України. – Режим доступу: minfin.gov.ua.
6. Концепція реформування податкової системи України: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19.02.2007 №56-р
7.  Барановська І.В. Проблеми реформування податкової системи в умовах кризи  / Барановська І.В., Варварич Т.А. // Актуальні проблеми економіки. – 2009. – №8 – С.193–199.
8.  Бурденко І.М. Податкова система як інструмент інноваційно-інвестиційного розвитку України / Бурденко І.М. // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – №3. – С.150–159.

Автор: Н. М. Січевська,

студентка економічного факультету

Мелітопольського державного педагогічного університету

ім. Б. Хмельницького

Науковий керівник: В. А. Петренко,

к.е.н., доцент кафедри економіки

Мелітопольського державного педагогічного університету

ім. Б. Хмельницького

СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ЗНИЖЕННЯ

     Головними задачами розвитку економіки на сучасному етапі є всебічне збільшення ефективності виробництва, а також здобуття непохитних позицій сільськогосподарських підприємств на внутрішньому і міжнародному ринках.

Одним із найважливіших показників господарської діяльності аграрних підприємств є собівартість, яка показує, у що обходиться господарству виробництво відповідного виду продукції і наскільки економічно вигідним воно є в конкретних природно-економічних умовах господарювання. Обчислення собівартості продукції рослинництва є надзвичайно важливим, адже рослинництво – це одна з найголовніших галузей виробництва більшості сільськогосподарських підприємств, без якої неможливе нормальне функціонування галузі тваринництва [4, с. 65].

Фермерське господарство «Фрідом Фарм Терра» Мелітопольського р-ну Запорізької обл. спеціалізується на вирощуванні зернових та технічних культур. Динаміка собівартості продукції рослинництва наведена в табл. 1.

Таблиця 1

 Динаміка виробничої собівартості видів продукції

ТОВ «Фрідом Фарм Терра», грн/ц

Аналіз виробничої собівартості продукції рослинництва показав, що розмір цього показника за досліджуваний період збільшився, що є негативною тенденцією. До 2010 р. виробнича собівартість пшениці збільшилась на 110,2%, ячменю – на 171,9%, соняшника – на 12,9%, сої – на 48,1. Причиною цьому є підвищення процентних банківських ставок за кредит, справляння обов’язкових платежів за підвищеними ставками (наприклад, плата за землю), а також зростання заробітної плати працівників, зумовлене державною соціальною політикою і компенсаціями їх доходів через інфляційні втрати, підняття цін на нафтопродукти, добрива, насіння, послуг, що споживаються сільським господарством. Крім того, у 2008 р. були несприятливі погодні умови, які негативно вплинули на виробничу собівартість.

Собівартість продукції рослинництва формується з різних за економічним змістом статей витрат, які характеризують її структуру [2, с. 24]. Структура собівартості продукції характеризується процентним співвідношенням окремих статей витрат у загальних витратах виробництва (табл. 2).

Таблиця 2

Аналіз витрат рослинництва за статтями калькуляції, тис. грн.

Аналізу структури витрат в рослинництві показав, що найбільш визначальними є такі статті витрат, як насіння та посадковий матеріал (23,78 %), нафтопродукти (27,95% за відсутності державної підтримки у 2010 р. та подорожчанням нафтопродуктів на ринку України), оплата праці (11,9 5%), що є типовим для цієї галузі. Затрати на оплату праці до 2010 р. знижалися, оскільки на підприємстві відбувалося скорочення робітників. Відрахування на соціальні заходи з кожним роком збільшуються (за три роки вони збільшились на 8 тис. грн.). За потребою в додатковому обробленню землі, підприємство зверталось до послуг сторонніх організацій, найбільші витрати відбулися у 2010 р. (55,0 тис. грн.). Найбільша сума витрат на виробництво продукції рослинництва має місце у 2010 р. – 990,4 тис. грн. Також, потрібно звернути увагу на те, що валовий збір врожаю також зріс на 6468 тонн. (за період 2008 – 2010 рр. (табл.1). Підприємство потребувало ще в більшому обсязі використовувати паливо, зрошування, мінеральні добрива.

Зниження собівартості є важливою умовою економічної ефективності виробництва і забезпечення розширеного відтворення в сільському господарстві. Воно передбачає збільшення виробництва продукції рослинництва і зменшення затрат праці і виробничих ресурсів на її виробництво [3, с. 90]. Головний шлях зниження собівартості продукції рослинництва – підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Основні витрати по вирощуванню сільськогосподарських культур здійснюються незалежно від рівня врожайності і продуктивності.

Для зниження собівартості продукції рослинництва ТОВ «Фрідом Фарм Терра» необхідно: впровадження нових технологій "No-Till", з мінімальною обробкою ґрунту; впроваджувати прогресивні системи землеробства, науково-обґрунтовані сівозміни і передові технології виробництва; проводити послідовну інтенсифікацію виробництва шляхом раціональної хімізації і поліпшення родючості землі; впроваджувати у виробництво нові сорти та гібриди сільськогосподарських культур; удосконалювати галузеву структуру підприємства з організацією на вимоги ринку, досягати при цьому раціональної концентрації виробництва, що забезпечує краще використання ресурсів, більш швидке запровадження досягнень НТП і передової практики.

Систематичне зниження собівартості забезпечує не тільки зростання прибутку підприємства, а і дає державі додаткові засоби, як для подальшого розвитку сільськогосподарського виробництва, так і для поліпшення матеріального становища працівників [1, с. 45].

Література:

1.  Бондаренко А. Ф. Розрахунок собівартості продукції рослинництва /  Бондаренко А. Ф. //  Економіка АПК. 2001. – №11. – C. 45.

2.  Гнилицкая  Л.  Анализ себестоимости  продукции  в условиях  рынка / Гнилицкая  Л.  // Бизнес информ. 2006. ­– №3. – С. 24–25.

3. Радченко О. Д. Особливості бухгалтерського обліку в селянських (фермерських) господарствах /  Радченко О. Д. // Економіка АПК. – 2001. – №8. – С. 90–96.

4. Ярмоленко В. П. До питання формування собівартості у с/г   підприємстві / Ярмоленко В. П. // Бухгалтерія в сільському господарстві. –2001. – №2.  – C. 65.

Автор: Білак Ольга Іванівна,

аспірант Тернопільського національного економічного університету

Науковий керівник: Савельєв Є.В.,

доктор економічнихнаук, професор

Тернопільського національного економічного університету

ПРОЦЕС ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА ПІДХОДИ ДО ЙОГО РОЗУМІННЯ

Сьогодні можна спостерігати актуалізацію давніх космополітичних ідей про світову державу (Данте) та людину як громадянина Всесвіту (Діоген). Ще на поч.  ХХ ст. вони втілилися у концепції світової революції і світового уряду. Зараз такого роду світоглядні уявлення прийнято визначаються як мондіалізм. Хтось і далі продовжує їх сприймати, а для когось вони вже давно зазнали фіаско і стали не більше, ніж утопіями. Але тим не менше, усі ми є свідками того, як масово і наполегливо глобалізується сучасне суспільство. Чи не є такі тенденції знаком приближення втілення ідеї світової держави? Що несе глобалізація людству, національним державам, зрештою всьому світу? Стаття є спробою відповісти на ці нелегкі, контраверсійні запитання.

Глобальним сьогодні стає все: ринок, політика, проблеми. Останнім часом у країнах Сх. Європи, нових незалежних державах, що виникли на терені колишнього СРСР, у Китаї спостерігається різке зростання кількості спільних підприємств. Зокрема, в Польщі діє більше 6 тис. СП, у Румунії — 14,5 тис, в Угорщині — 13,5 тис, у Китаї — майже 40 тис. За оцінками фахівців 30—40 % діяльності ТНК також відбувається у формі СП. Та явище це далеко не однозначне. Не припиняються суперечки в колі науковців та ріалменів про сторони і наслідки вищезгаданого процесу. Одні вбачають в ньому тільки позитивні фактори, інші ж вимагають призупинити масову «американізацію», «МакДональдизацію»  і, все частіше, «китаїзацію» суспільства.

Розгортання процесу глобалізації вирізняється суперечливим впливом на національні економіки та на весь перебіг сучасного світового господарського розвитку. З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів, їхньої більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з іншого — глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпулювання величезними фінансовими й інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн із низькими і середніми доходами. Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів та послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні й домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових, універсальних ліберально-демократичних цінностей. Сама по собі глобалізація є процесом всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Вона охоплює всі сфери життя суспільства та покликана впорядкувати хаос, асимілювати інакшість і раціоналізувати складний і плюралістичний світ.

Однозначно визначити поняття глобалізації неможливо. Щоб бодай якось врівноважити її розуміння, пропоную виділити різні галузеві підходи для системного і комплексного бачення цього явища.  Отже:

-                   економічний підхід – зосереджує увагу на вивченні прибуткових секторів явища. Досліджується вплив на ВНП, платіжний баланс, зайнятість, характер соціального й економічного розвитку, структуру національної економіки, економічні пріоритети національного розвитку, розвинутість інфраструктури та ін.

-                   соціальний – розглядає глобалізацію як один з ключових напрямків соціальної активності сучасної людини.

-                   географічний - полягає у визначенні геопросторових особливостей розвитку явища.

-                   екологічний – зосереджує увагу на вивченні соціоекологічних аспектів впливу глобалізації на навколишнє середовище та суспільство.

-                   управлінський – полягає в розробці засад ефективного наукового менеджменту сфери.

-                   культурологічний – розглядає процес глобалізації як нехтування національними та локальними культурами і намагання запровадити так звану «масову культуру». Наголошує на необхідності врахування національних та культурних особливостей членів суспільства.

-                   психологічний – зосереджує увагу на вивченні особистісних та групових мотивів, спонук і потреб людини. За його допомогою аналізується система глобалізаційних цінностей сучасної людини.

-                   геополітичний підхід розглядає глобалізацію як стратегічний ресурс і дієвий механізм міжнародних інтеграційних процесів.

Маючи так сформульовані підходи, можна докладніше зайнятися вивченням кожного з цих напрямів глобалізації, що дасть змогу глибше побачити його суть. Звісно, це не змінить двозначності глобалізаційного процесу, але змусить заговорити про відповідальну глобалізацію, про усвідомлений обов’язок тих людей, яким підпорядковано багато соціальних, економічних, освітніх та культурних процесів, здійснювати керівництво цими процесами через призму моралі і справедливості, щоб забезпечити пристойне існування світової спільноти.

Явище глобалізації виступає за «світ без кордонів». Тому можна назвати незліченну кількість її позитивних факторів:  зростання ефективності діяльності, піднесення ролі знань, комунікації та інформації, міжнародний поділ праці, зближення культур різних країн, стандартизація виробництва, поширення нових інформаційних технологій та пов’язаних з ними переваг (скорочення часу і витрат на трансакції, поліпшення умов праці та життя), перехід на ресурсозаощаджувальні технології, посилення уваги до важливих проблем людства та ін.

Проте, говорячи про глобалізацію, слід розуміти,  що в своїй суті це  доволі неоднозначне явище. Поряд з всіма позитивними наслідками та факторами, спостерігається низка негативних його сторін. В цьому аспекті насамперед варто вказати такі фактори, як: надто швидка зміна моди і руйнація навіть добрих традицій, міксування старого і нового, тотальне поширення споживацьких нахилів, вільний обіг і зростання прибутковості капіталу, втрата національної ідентичності, потенційне зменшення можливостей малих підприємств, уніфікація, зростання можливостей контролю, розвиток масової культури, посилення нерівномірності розвитку країн світу,  нав’язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та економічної незалежності. Небезпекою глобалізації також є відокремлення влади від політики, невідворотні зміни місцевих культур, масштабні екологічні збитки.

Необхідно побачити всі позитивні сторони процесу та, врахувавши негативні наслідки явища, модифікувати глобалізацію. Одним з варіантів такої «модифікації» виступає врахування відповідальних аспектів.

Зважаючи на всі позитивні сторони світової інтеграції, необхідними стають пошуки норм, які б регулювали відносини глобалізації. Поява органу (наднаціонального), який би взяв на себе відповідальність за ризик перед всіма країнами світу, є вкрай необхідною. Поки цього не станеться, глобалізація залишається для людства неабиякою загрозою.

Література:

1. 1. Білорус О. Г. Глобалізація та національна стратегія України / Білорус О. Г. –  К., 2001.
2. 2. Томас Л. Фрідмен. Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти глобалізацію / Томас Л. Фрідмен.  –  Львів, 2002.
3. 3. Joseph E. Stiglitz. Globalization and its discontents. – New York: W.W. Norton, 2002.
4.  

Автор: Микола Палій,

студент ІІІ курсу Львівського університету бізнесу та права

Науковий керівник: Ольга Миколаївна Бунда,

кандидат економічних наук, старший викладач

Львівського університету бізнесу та права

ВПЛИВ НОВОГО ПОДАТКОВОГО КОДЕКСУ НА ЕКОНОМІКУ УКРАЇНИ ТА ЖИТТЯ ЇЇ ГРОМАДЯН

Постановка проблеми. Як відомо, чим більш розвинена в державі економіка, тим краще  почувають себе її громадяни. На теперішньому етапі розвитку України і українського суспільства важливе значення має розвиток та стабілізація економіки країни. А для цього потрібні інвестиції і інновації в економічному і політичному просторі. Одним з головних факторів рівня інвестування економіки є Податковий кодекс. Як відомо, нещодавно відбулося прийняття нового Податкового кодексу. Це створить нові можливості для розвитку, або може, навпаки, їх зменшити. І тому важливо визначити, як саме може вплинути на економіку і на життя нашого суспільства його прийняття.

Мета статті полягає в дослідженні позитивного та негативного впливу нового Податкового кодексу України на її економіку і життя її громадян.

Виклад основного матеріалу. Податковий кодекс України – це закон України, який регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів. Це цілісний, гармонійно пов'язаний та комплексний документ, який забезпечує досягнення балансу інтересів держави та платників податків. Саме тому проект Податкового кодексу передбачає ряд нововведень, які спрямовані на підвищення ефективності адміністрування та захист інтересів платників.

На даний момент думки різних економістів  відносно прийняття нового Податкового кодексу розходяться в сторону позитивного чи негативного результату. Прийнятий Верховною Радою Податковий кодекс чинитиме змішаний вплив на українську економіку.

Кодекс пропонує новації, які дозволять суттєво знизити податкове навантаження на економіку за рахунок запровадження податкових преференцій усім верствам платників податків; вивільнити додаткові фінансові ресурси, спрямовані на збільшення заробітної плати працівників та створення нових робочих місць, усунути адміністративні перешкоди в оподаткуванні; створити сприятливі умови для громадян, що бажають розпочати власний бізнес, запровадити систему, спрямовану на захист законних прав й інтересів громадян [1].

В новому Податковому кодексі передбачається зниження ставки податку на прибуток підприємств. Так, 1 січня 2011 року ставку податку було знижено з 25% до 23%. В майбутньому планується здійснювати зниження податку на прибуток підприємств. Тобто в наступному році цей податок буде знижено ще на 2%, через рік ще на 2%. І такий процес буде повторюватись до 2014 року. А у 2014 році зменшення планується не на 2%, як в попередніх роках, а на 3%. На цьому зниження ставки податку на прибуток буде припинено, і вона зупиниться на рівні 16%.

Є сподівання, що ці зміни будуть стимулювати економіку до розвитку в майбутньому. Зниження ставки податку на прибуток дозволить здійснити ривок у розвитку підприємництва в Україні, і збільшити кількість інвестиційних надходження в країну.

Крім цього, в Податковому кодексі є ще досить велика кількість змін, які теж впливають на стан економіки і життя суспільства.

З першого погляду на зміни в податковому кодексі України, складається відносно позитивне враження, але у в ньому не все так добре, як здається. Як себе покажуть нові податки на практиці, і які точно будуть результати в майбутньому – ще невідомо.

Прийняття нового Податкового кодексу не є однозначним, він може вплинути на економіку як позитивно, так і негативно. Якщо він принесе позитивний ефект, то тоді економіка отримає великий поштовх, що дасть перспективний результат, інвестиційні надходження, забезпечення економічного зростання каїни, і рівень якості життя громадян з часом буде зростати. А якщо негативний, то наслідки швидше за все приведуть до зростання затрат на виробництво. І через це зростуть ціни, податковий тиск занадто сильно вплине на частину дрібних і середніх підприємств, що зумовить їхнє вибуття з ринку. Результатом буде зниження конкуренції, що теж негативно вплине на економіку і життя громадян.

Взяти хоча б те, що за новим Податковим кодексом великі підприємства фактично перестануть співпрацювати з підприємствами, які утримуються на єдиному податку (мова йде про малий і середній бізнес). Це станеться через те, що за новим Податковим кодексом підприємства, що сплачують податки за спрощеною системою, позбавляються права на сплату ПДВ. І через це платники податку за загальною системою будуть вимушені шукати партнерів, які сплачують ПДВ. Тобто бізнес партнерів у обох сторін поменшає, що значно звузить можливості підприємців.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Отже, прийняття нового Податкового кодексу України може принести в наше життя багато змін як позитивних, так і не дуже, тобто результат може бути різним. Все залежить від ставлення громадян до нього: якщо суспільство буде довіряти уряду, то результат змусить чекати на себе, і зміни будуть тільки позитивні. Подальші дослідження повинні розроблятися на основі постійно обновлюваних даних та чинного податкового законодавства України.

Література:

1. 1. Ільєнко Р.В. Сторонянська І.З. Активізація діяльності інноваційних підприємств важелями податкового стимулювання :
[Електронний ресурс ]  // Режим доступу до тексту : http://www .nbuv.gov.ua/portal/Chem_Biol/Vnuvgp/ekon/2009_2/v46ek40.pdf
2. 2. Податковий кодекс України: [Електронний ресурс ] // Режим доступу до тексту : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2755-17
3. 3. Чуркіна І. Є. Вплив системи оподаткування доходів фізичних осіб на формування інвестиційних ресурсів держави: [Електронний ресурс ]  // Режим доступу до тексту : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Npndfi/2009_1/Statti/Churkina.pdf

Автор: Віталій Лакін,

аспірант Львівської державної фінансової академії

Науковий керівник: Савчук Наталія Василівна,

к. е. н., доц.  Львівської державної фінансової академії

ВІДНОСИНИ МСБ З ФІНАНСОВО-КРЕДИТНИМИ УСТАНОВАМИ

На сьогоднішній день дуже важливою є проблема розвитку малого та середнього бізнесу, оскільки саме цей сектор економіки зазнав найбільших змін і репресій від від нового уряду, при цьому, що цей вид бізнесу вважається одним із основних в економічно розвинених державах.

Як показує зарубіжний досвід, для того, щоб суспільство було заможним, потрібно, аби 5 – 7 %  його активного населення мало схильність до підприємництва. Підприємець –  центральна фігура у бізнесі, яка прагне якнайефективніше поєднати усі фактори виробництва в одному процесі з метою найраціональнішого втілення своїх ідей [1].

Асоціації бізнесу роками чекали появи Податкового кодексу, сподіваючись, що нарешті буде вирішено питання законодавчого різноголосся у законодавчому полі для бізнесу. Але, отримавши нарешті проект Кодексу, а також ознайомившись із прийнятим законом №6337, вони були неприємно вражені.

Зокрема, у проекті Податкового кодексу передбачено наступні неприпустимі для бізнесу кроки:

-         запровадження непрямих методів визначення податкових зобов’язань платників;

-         збільшення термінів податкових перевірок фактично втричі;

-         руйнація права збереження банківської таємниці;

-          контролюючі органи можуть отримати будь-які відомості, матеріали, документи, що відносяться до професійної таємниці;

-         посилення майнової відповідальності за погашення податкової звітності, у тому числі за рахунок порушення принципу недоторканості майна громадян;

-          оподаткування доходів з депозитів фізичних осіб у розмірі 5%, що в умовах кризи закінчує руйнацію банківської системи;

-          надмірні неконтрольовані права ДПА, що виражаються у праві на зупинку любого банківського платежу, праві списувати кошти з рахунків для погашення податкової заборгованості та ін.

На жаль, цей Кодекс та зазначений закон № 6337 виявилися документами, що поставлять малий та середній бізнес не те що на межу виживання, а зруйнують економіку держави остаточно.

Особливо обурює відсутність обговорення проекту Податкового кодексу за участю представників малого та середнього бізнесу та намагання прийняти його у авральному темпі практично без внесення поправок та змін, що є неприпустимим і підкреслює непрозорість прийняття законів щодо оподаткування у цілому [2].

Теперішня влада не вважає за доцільне у процесі розробки рішень із кимось радитись, окрім вузьких галузевих сеціалістів. При цьому ігноруються фахівці з інших сфер. Тому часто економічні ініціативи уряду не дружать із принципами права та Конституцією, про просто закони помовчимо ( згадаймо лише про президентське вето на Податковий кодекс) [3].

Це все призвело до ряду обурень зі сторони представників МСБ, що вилилось у мітингу на Майдані Незалежності. Ряд подібних мітингів пройшов по всій Україні. Так, наприклад, 1 лютого 2011 року близько тисячі підприємців Львова вийшли на акцію протесту проти тиску та репресій з боку влади. Акцію у Львові організувала Асамблея громадських організацій МСТ спільно з Конфедерацією вільних профспілок України, альянсом «За чесні податки», громадськими рухами «Відсіч» і «Наступ».

До акції приєдналися також студенти УКУ, академії мистецтв та ЛНУ ім. І. Франка. Це є початком безстрокової акції протесту. Мітинги відбуваються також у Хмельницьку, Харкові, Одесі, Рівному, Івано-Франківську. Через кілька днів такі акції відбудуться у Запоріжжі та Чернівцях [4].

В свою чергу у відповідь Кабінет Міністрів вдихнув життя у податкові іновації. З 1 січня 2011 року уряд з заздрісною стабільністю випускає свої Постанови до виконання Податкового Кодексу. Одним з таких документів стала постанова  № 1235 «Про утвердження переліку обставин, які свідчять про небезпеку виникнення чи накопичення податкового боргу, а також доказів існування таких обставин». Кабмін затвердив оновлений список доказів існування таких обставин. Вони можуть стати основою для розстрочки грошових обов’язків, або податкового боргу платника податків – боржника без винесення йому штрафних санкцій. «Цією постановою врегульована процедура спілкування між платником і Державною податковою службою», - підкреслив Валентин Гвоздий, управляючий партнер юридичної компанії «Гвоздий і Оберкович».

«Можна припустити, що фактична більшість платників податків зараз не зможуть звернутись до органів державної податкової служби з проханням пролонгації плати податкового боргу. Оскільки сам механізм став більш недоступним», - прогнозує Аліна Корецкая.

Ряд спеціалістів признають той факт, що для того щоб довести потребу у відтермінуванні, потрібно попрацювати подовше і зібрати більше документів. Наприклад: «Якщо це стихійне лихо в регіоні, то про це має бути не просто заключення торгово-промислової палати, як було раніше. Тепер це повинен бути Указ Президента або документ про стихійне лихо, затверджений Верховною Радою. Крім того, необхідна ще і довідка з органів місцевого самоврядування що така біда відбулась саме за місцем реєстрації такого суб’єкта господарювання і платника податків. Якщо це не виплата з бюджету, то потрібно отримати довідку про факт неоплати чи затримки у головного розпорядника коштів, завідуючим цим питанням в даному регіоні. А саме – така сума не виплачена, і це є основою для відтермінування оплати податків», - уточнює Валентин Гвоздій.

Сьогодні, визнають юристи, для доказу права на відтермінування боргу платнику не завжди вистачить власних сил. Їм необхідно буде залучати додаткових аудиторів, адвокатів, специалистів, які зможуть підготувати відповідні і обґрунтовані висновки [5].                                                                        На допомогу бізнесменам могли б прийти банкіри, які отримали дозвіл у підписаному президентом законі, що повертає юридичним особам валютні кредити. Але банкіри стверджують, що не збираються активно кредитувати бізнес в валюті –  цьому перешкоджають високі валютні ризики і закредитованість українських компаній

За оцінкою виконавчого директора НБУ з питань валютного регулювання і контролю Анатолия Балюка, в банків сьогодні є дуже великий запас валюти, яка може бути направлена на кредитування. «За нашими оцінками, комерційні банки сформували авуари (гроші банку, в т.ч. в іноземній валюті, ценних паперах і золоті, які знаходяться на збереженні в іноземних банках) в розмірі близько 6 млрд.дол США», – говорить Анатолий Балюк.

«Складається помилкове враження, що банки не кредитують в валюті через заборону НБУ (з початку року портфель валютних кредитів скоротився на 6,5%). Основна причина, через яку не активуються кредити –  це погіршення якості існуючого портфелю позик, виданих банками, а також закредитованість українських компаній», – говорить в.о. голови правління «Ерсте Банк Україна» Павло Цетковський [6].

Отже, ми бачимо, що гроші в державі є, і бажання у бізнесменів також, а от вільного шляху для розвитку бракує. Залишається тільки питання: навіщо блокують розвиток малого бізнесу? Адже економіку держави неможливо підняти тільки шляхом податкового тиску і корупційного права.

Література:

1.  Третяк О.М. Кредитні спілки як ефективна форма мікрокредитування / Третяк О.М.  // Економіка АПК. –  2002. – №7. – с.100.

2. [Електронний ресурс] // Режим доступу до джерела: www.kchp.com.ua/akcii-protesta/obrashenie-associaciy-malogo-i-srednego-biznesa-ukrainu-otnositelno-sushestvennogo-uhudshenija-usloviy-vedenija-biznesa-v-gosudarstve.html

3. Комунікативне безсилля «професіоналів» // Міжнародний громадсько-політичний тижневик «Дзеркало тижня». – 2011. –  №47(827).

4.  [Електронний ресурс] // Режим доступу до джерела: www.pidpr.com/blog/u_lvovi_pidpriemciistudenti_rozpochali_bezstrokovu_akciju_

protestu/2011-02-02-4

5. [Електронний ресурс] // Режим доступу до джерела:  www.prostobiz.ua/biznes/gosregulirovanie/stati/otsrochka_uplaty_nalogov_novye

6. [Електронний ресурс] // Режим доступу до джерела: www.prostobiz.ua/kredity/novosti/prezident_razreshil_bankam_vydavat_korporativnyekredity_v_invalyute

Автор: Анастасія Чекірда,

студент Львівського університету бізнесу та права

Науковий керівник: Бренько Борис Семенович,

к.і.н., доцент Львівського університету бізнесу та права

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ 

Трансформаційні процеси в Україні, що зумовлені формуванням нової соціально-економічної системи, одночасно зазнають впливу процесів глобалізації та переростання індустріального суспільства в інформаційне. Важливою умовою такої широкомасштабної перебудови нашої країни є модернізація вітчизняної системи вищої освіти, необхідність якої продиктована зростаючим значенням її для економіки України. Адже серед сучасних чинників розвитку суспільства на перший план виходить людський капітал, якісною характеристикою якого є рівень знань, що стає ключовим елементом у забезпеченні постіндустріального розвитку будь-якої країни.

Економічна освіта – це підготовка фахівців для економічних служб, підприємств і спеціальних економічних організацій (фінансових, банківських, статистичних, аудиторських, маркетингових та ін.), а також формування необхідного мінімуму професійних економічних знань у спеціалістів різних галузей економіки і широкого кола працівників підприємницьких структур [2].

Тому стабілізація та подальше соціально-економічне зростання України багато в чому залежать від якісної підготовки спеціалістів, рівень знань яких забезпечить виробництво продукції, конкурентоспроможної на світовому ринку, сталий розвиток країни тощо. Неодмінною умовою забезпечення такого інтелектуального рівня в Україні є відповідність вітчизняної системи вищої освіти сучасним економічним умовам українського суспільства, які можуть сприяти або гальмувати її розвиток. Ці умови мають неоднозначний вплив на розвиток системи вищої освіти і потребують постійного дослідження взаємозв’язків між економічною трансформацією та системою вищої освіти [3].

Подальший соціально-економічний розвиток України та інформатизація суспільства залежать від того, якою мірою будуть задіяні інтелектуальні та творчі можливості народу, здібності кожного громадянина. Це обумовлює необхідність нагромадження інфраструктурного потенціалу освіти, передусім вищої, котрий створює конкретні умови і можливості для формування висококваліфікованих кадрів [4].

Отже, для прийняття адекватних рішень та ефективного процесу реформування системи вищої освіти важливо постійно враховувати зміну економічних умов.

Позитивні тенденції у сфері вищої освіти, що намітилися в нашій країні на початку ХХІ ст., мають бути продовжені і в наступному періоді. Про це свідчать перспективи програми, розроблені й прийняті Кабінетом Міністрів України та Міністерством освіти і науки на період до 2010 [1, с.35].

У сучасній економіці є три базових ресурси: інвестиційні ресурси, люди та інформація, яка також є мобільним ресурсом. У минулому столітті вирвалися вперед не ті, у кого були газ, нафта, бензин, а ті, хто першим зрозумів важливість людського фактора і поставив на висококваліфіковану робочу силу, – це Японія, Південна Корея, Німеччина. 26 вересня 2006 року Всесвітній економічний форум оприлюднив «Звіт про глобальну конкурентоспроможність 2006–2007», в якому наведено рейтинг конкурентоспроможності 125 країн світу. Україна за загальним рейтингом посіла 78-ме місце, за окремими факторами: базові показники (перша група) – державні та громадські інститути – 104-те; інфраструктура – 69-те; макроекономіка – 74-те; охорона здоров’я і шкільна освіта – 94-те. Друга група характеризує ефективність економіки: вища освіта і професійна підготовка – 48-ме; ефективність ринків – 80-те; технологічний розвиток – 90-те. Третя група показників – інноваційні: розвиненість бізнес-процесів – 76-те; власне інновації – 73-тє. Як бачимо, сама вища освіта України ще здатна підтримувати рейтинг держави хоча б не серед останніх, але не спроможна достатньою мірою забезпечити інтелектуальну складову щодо інших учасників конкурентоспроможності, як-то інноваційний, технологічний та економічний розвиток [2].

У друкованих працях та виступах на різних наукових конференціях були проаналізовані тенденції негативної дії в розвитку економіки вищої освіти. В таких випадках потрібно зосередити увагу на дослідженні комплексних проблем економіки вищої освіти як галузі, що потребує спеціального рішення про створення нової інституції (департаменту при Міністерстві освіти і науки України) із відповідною структурою, кадровим та фінансовим забезпеченням. Також потрібно приділити увагу поглибленому застосуванню економіко-фінансових інструментів у процесі прогнозування й планування інноваційних упроваджень у навчально-методичній та організаційно-матеріальній сферах діяльності вищих навчальних закладів [1, с. 37].

Усі вказані вище напрями та завдання щодо подальшого вдосконалення і розвитку системи вищої освіти дають можливість не тільки адекватно аналізувати соціально-економічний розвиток держави, а й досягти позитивних результатів у підготовці спеціалістів з глибокими економічними знаннями, що є важливою складовою нарощування економічного потенціалу нашого суспільства.

Література:

1. Бобров В. Основні тенденції розвитку економіки вищої освіти в Україні / Віталій Бобров // Вища освіта України. – К. – 128 с.

2. Доступність економічної освіти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.br.com.ua/referats/Economical_topics/4617-5.html

3. Плахотнікова Л. О. Економічні умови реформування вищої освіти в період трансформації економіки України [Електронний ресурс] / Плахотнікова Л. О. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/240762.html

4. Стан і тенденції фінансування вищої освіти в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://naub.org.ua/?p=213 

Автор: Мар’яна  Баб’як,

студент Львівського університету бізнесу та права

Науковий керівник: Ольга Миколаївна Бунда,

кандидат економічних наук, старший викладач

Львівського університету бізнесу та права

ЗМІНИ У ПОДАТКОВОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ЩОДО ПОДАТКУ НА ДОДАНУ ВАРТІСТЬ ДО І ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ ПОДАТКОВОГО КОДЕКСУ

        Мета доповіді – трактування податку на додану вартість, динаміка змін, що були внесені до порядку його справлення з моменту запровадження і виявлення ролі податку на додану вартість для платників цього податку.

      Виклад основної частини матеріалу. Одним із основних видів непрямих податків є ПДВ. Це частина новоствореної вартості на кожному етапі виробництва продукції, що надходить до бюджету після їх реалізації; належить до категорії універсальних акцизів, тобто характеризується широкою базою та єдиною ставкою оподаткування. Він сплачується на кожній стадії просування товару від виробника до споживача. Оподаткуванню підлягають не лише товари, але й робота та послуги. ПДВ забезпечує стійкі надходження в бюджет, бо його база не є чутливою до зміни кон’юнктури ринку.

        Платником податку є:

       1. Особа, яка визначається платником податку на додану вартість по обсягах оподатковуваних операцій з продажу товарів, є платником податку на додану вартість, якщо обсяг здійснюваних ним оподатковуваних операцій з продажу товарів досяг протягом будь-якого періоду за останні дванадцять календарних місяців 1200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Така особа зобов'язана зареєструватися як платник податку;

      2. Особа, яка ввозить (пересилає) товари на митну територію України або отримує від нерезидента роботи (послуги) для їх використання або споживання на митній території України, за винятком фізичних осіб, не зареєстрованих як платник податку, у разі, коли такі фізичні особи ввозять (пересилають) товари (предмети) в обсягах, що не підлягають оподаткуванню згідно із законодавством.

     3. Особа, що здійснює на митній території України підприємницьку діяльність з торгівлі за готівкові кошти незалежно від обсягів продажу, за винятком фізичних осіб, які здійснюють торгівлю в умовах сплати ринкового збору в порядку, установленому законодавством.

     4. Особа, яка надає послуги зв'язку і здійснює консолідований облік доходів і витрат, пов'язаних з наданням таких послуг і отриманих (понесених) іншими особами, які знаходяться в підпорядкуванні такої особи.

     Об'єктом оподаткування є операції платників податку є:

- продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України, у тому числі операцій з оплати вартості послуг за договорами оперативної оренди (лізингу) і операцій з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення кредиторської заборгованості заставодавця;

- увезення (пересилання) товарів на митну територію України і отримання робіт (послуг), що надаються нерезидентами для їх використання або споживання на митній території України, у тому числі операцій з увезення (пересилання) майна по договорам оренди (лізингу), застави та іпотеки;

- вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України і надання послуг (виконання робіт) для їх споживання за межами митної території України.

         В ст.5 Закону, що був дійсний до 01 січня 2011року, наводиться перелік операцій, які звільнені від оподаткування цим податком. Основними з них є:

- поставка  продукції  і   товарів   спеціального   призначення  для інвалідів;

- поставки (передплати) періодичних видань друкованих засобів масової інформації та книжок, крім видань еротичного характеру, учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників українського виробництва, словників українсько-іноземної або іноземно-української мови; доставки таких періодичних видань друкованих засобів масової інформації на митній території України; поставки послуг з виховання та освіти дітей дитячими музичними та художніми школами, школами мистецтв, будинками культури; послуг з дошкільного виховання, початкової, середньої, професійно-технічної та вищої освіти закладами, які мають спеціальний дозвіл (ліцензію) на поставку таких послуг, незалежно від їх організаційно-правового статусу та форми власності, згідно з переліком таких послуг, визначеним Кабінетом Міністрів України, а також послуг з розміщення учнів або студентів в інтернатах або гуртожитках;

- поставки послуг з виплати і доставки пенсій із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, пенсійних виплат за недержавним пенсійним забезпеченням, страхових виплат (у тому числі ануїтетів) за договорами довгострокового страхування життя, з банківських пенсійних рахунків, за пенсійними вкладами, а також грошової допомоги населенню, яка надається за рахунок бюджету відповідно до затверджених соціальних програм;

- поставки (у тому числі аптечними закладами) зареєстрованих та допущених до застосування в Україні лікарських засобів та виробів медичного призначення за переліком, що щорічно визначається Кабінетом Міністрів України до 1 вересня року, попереднього звітному. Якщо у такий строк перелік не встановлено, діє перелік минулого року; поставки путівок на санаторно-курортне лікування та відпочинок;

- на території України фізичних осіб віком до 18 років; надання послуг з перевезення осіб пасажирським транспортом (крім таксомоторів)   у   межах   населеного   пункту,   тарифи   на   які регулюються органом місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, визначеної законом; та інші.

       В ст. 6 Закону наводяться ставки ПДВ. До прийняття ПКУ було дві ставки податку: 20% і нульова ставка.

      Об'єкти оподаткування, визначені статтею Закону, за винятком операцій, звільнених від оподаткування, та операцій, до яких застосовується нульова ставка згідно з цим Законом, оподатковуються за ставкою 20 відсотків.

      Податок за нульовою ставкою обчислюється щодо операцій з: продажу товарів, що були вивезені (експортовані) платником податку за межі митної території України. У тому числі за нульовою ставкою оподатковуються:

     1. Поставки для заправки або постачання морських (океанських), повітряних суден, та постачання космічних кораблів а також супутників.

     2. Поставки   резидентами   авто   товарів   власного   виробництва   за інвестиційною програмою, затвердженою програмою КМУ.

      Поставка  товарів  для  постачання  залізничного  та  автомобільного транспорту на митній території України незалежно від його належності та видів перевезень, що здійснює такий транспорт, оподатковується за ставкою 20%:

      - поставки товарів (робіт, послуг) підприємствами роздрібної торгівлі, які розташовані на території України у зонах митного контролю (безмитних магазинах), відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України;

    - поставки товарів (робіт, послуг) безмитними магазинами без нарахування податку на додану вартість може здійснюватися виключно фізичним особам, які виїжджають за митний кордон України, або фізичним особам, які переміщуються транспортними засобами, що належать резидентам та знаходяться поза митними кордонами України;

     - поставки транспортних послуг залізничним, автомобільним, морським та річковим транспортом по перевезенню пасажирів, багажу та вантажобагажу  за межами державного кордону України, а саме: від пункту за   межами   державного   кордону   України   до   пункту   знаходження зовнішнього   митного   контролю   України;   від   пункту   знаходження зовнішнього митного контролю України до пункту за межами державного кордону України; між пунктами за межами державного кордону України, а також авіаційним транспортом: від пункту за межами державного кордону України до пункту проведення митних процедур з пропуску пасажирів, багажу та вантажобагажу  через митний кордон на митну територію України (включаючи внутрішні митниці); від пункту проведення митних   процедур   з   пропуску   пасажирів,   багажу  та  вантажобагажу (товаробагажу) через митний кордон за межі митного кордону України (включаючи внутрішні митниці) до пункту за межами державного кордону України; між пунктами за межами митного кордону України.

     - поставки товарів (крім підакцизних товарів та тих, що підпадають під визначення 1-24 груп УКТ ЗЕД) та послуг (крім грального та лотерейного бізнесу), які безпосередньо виготовляються підприємствами та організаціями громадських організацій інвалідів, майно яких є їх власністю, де кількість інвалідів, які мають там основне місце роботи, становить протягом попереднього звітного періоду не менше 50 відсотків загальної чисельності працюючих, і за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить протягом звітного періоду не менше 25 відсотків суми загальних витрат на оплату праці, що відносяться до складу валових витрат виробництва. Перелік зазначених товарів (послуг) щорічно встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням міжвідомчої комісії з питань діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів.

      Нові підходи у визначенні бази оподаткування ПДВ. Для операцій, що здійснюються на митній території України база оподаткування визначається на рівні договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цінами, але не нижче фактичних витрат на їх виготовлення (придбання).

     За товарами (супутніми послугами), ввезеними на митну територію України у митному режимі імпорту (реімпорту), база оподаткування визначається на рівні не нижче митної вартості товарів (супутніх послуг), з якої були визначені податки і збори, що справляються під час їх митного оформлення, оскільки існують випадки поставки товарів за фактурною вартістю, що є значно нижчою за митну вартість таких товарів. 

     За Податковим кодексом, який набув чинності з 01 січня 2011року, найближчі 3 роки основна ставка ПДВ становитиме 20%, а починаючи з 1 січня 2014 року  вона буде зменшена до 17%. База оподаткування визначатиметься на основі контрактної вартості товарів/послуг, але не нижче звичайних цін. В той же час новий порядок визначення звичайних цін набере чинності з 1 січня 2013 року. Отже, до цієї дати діятимуть чинні на даний момент правила визначення звичайних цін (встановлені пунктом 1.20 Закону “Про оподаткування прибутку підприємств”). Виключено положення стосовно відхилення в розмірі 20% від рівня звичайної ціни. Тобто у 2011 році поки що не змінився порядок визначення цін на товари та послуги.  На відміну від податку на прибуток стосовно ПДВ залишається «правило першої події» для визначення податкових зобов’язань та податкового кредиту. Стосовно скасування (анулювання) реєстрації платника ПДВ, то кодекс визначає, що у разі відсутності оподатковуваних операцій з продажу протягом останніх 12 місяців, але при проведенні операцій з придбання з метою формування податкового кредиту, реєстрація платника ПДВ не підлягає анулюванню. 

     У ПКУ чітко роз’яснено можливість визнання податкового кредиту стосовно ПДВ, сплаченого митним органам під час ввезення об’єкту оперативного лізингу. Норми кодексу дозволяють включати до складу податкового кредиту податкові накладні, отримані із запізненням, протягом 365 днів з дати їхньої видачі, за винятком операцій з переходу власності на заставне майно, відповідно до яких право на визнання податкового кредиту зберігається до дати реалізації такого заставного майна. Також визначено правило розподілу податкового кредиту при одночасному здійсненні платником операцій, які підлягають оподаткуванню ПДВ та звільнені або не є об’єктом ПДВ. Коефіцієнт розподілу розраховується як відношення оподатковуваних поставок до загального обсягу продажу за попередній рік. Такий коефіцієнт використовується протягом усього поточного року. За результатами останнього звітного періоду здійснюється перерахунок з урахуванням фактичних даних за звітний рік.

     Кодексом також врегульовані відносини з відшкодування ПДВ. Зокрема уточнено формулювання щодо можливості включення до розрахунку суми, заявленої до відшкодування, сум ПДВ, сплачених до бюджету, а також при імпорті послуг. Платникам надано право заявляти до відшкодування в рахунок погашення майбутніх зобов’язань частину суми, яка підлягає відшкодуванню.
Кодексом встановлено тимчасове припинення відшкодування ПДВ у випадку адміністративного або судового оскарження заявлених сум, відновлено відповідальність держави у випадку несвоєчасного відшкодування ПДВ у розмірі 120% облікової ставки НБУ і, окрім того, передбачено процедуру автоматичного відшкодування (за результатами камеральної перевірки) за умови відповідності платника податків переліку критеріїв, встановлених Кодексом.

     Прийняття цього важливого для суспільства документа дозволить врахувати економічні інтереси суб'єктів господарювання та соціальні інтереси громадян, гарантом задоволення яких є держава. Основною метою розробки Податкового кодексу України стала необхідність систематизації та узагальнення нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері оподаткування. Податковий кодекс усуне істотну кількість суперечностей між нормативно-правовими актами, які регулювали питання оподаткування до його прийняття.

      Висновки. Сучасний етап податкової системи України можна охарактеризувати як закладання підвалин. Зроблено за короткий час дуже багато. Здійснено перехід до системи формування доходів бюджету на податковій основі, реформована сама податкова система шляхом впровадження податків, характерних для країн з розвинутою  ринковою економікою. Розроблене законодавство з питань оподаткування, його інструктивне та методичне забезпечення, створена сучасна податкова адміністрація із сучасною організаційною структурою. Підсумовуючи вище зазначене можна сказати, що податок на додану вартість є важливий для нашої системи, країни. Зміни, які відбулися,  можуть покращити податкові надходження.

                                               Література:

1. Податковий Кодекс України від 23.12.2010 №2856-VI / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Парлам. вид-во, 2010. — 207 с. — (Бібліотека офіційних видань).

2. Панасюк В.М. Податковий облік: Навч. посіб. / Панасюк В.М., Ковальчук Є.К., Бобрівець С.В.  – Тернопіль : Карт-бланш, 2006. – 260с.

3. Конституція України. – К.: Пресса України, 19997.

4. Сук Л.К. Бухгалтерський облік: Навч. посіб. / Л.К. Сук – К : Інститут після дипломної освіти Київського університету ім. Тараса Шевченка. – 2001. – 339 с.

Автор: Марія Краштапук ,

студент Львівського університету бізнесу та права

Науковий керівник: Ольга Миколаївна Бунда,

кандидат економічних наук, старший викладач

Львівського університету бізнесу та права

НЕОБХІДНІСТЬ ВВЕДЕННЯ В УКРАЇНІ ПОДАТКУ НА НЕРУХОМІСТЬ 

      Мета доповіді – обґрунтування необхідності введення податку на нерухоме майно як важливого елементу податкової системи України.

      Податок на володіння нерухомим майном – один із найстаріших видів податку, відомих фінансовій науці. За своєю суттю він є податком на багатство. Володіння нерухомістю здавна вважалось ознакою багатства людей. В більшості випадків об’єктом оподаткування нерухомості є земля та розміщені на ній будівлі і споруди.

     Для повного розуміння суті податку на нерухомість як необхідного елементу податкової системи країни розглянемо його функції.

     Головною функцією оподаткування нерухомості є фіскальна –  забезпечення стабільних надходжень до бюджету.

      Соціальна функція цього податку розподіляє податковий тягар більш справедливо, тобто передбачає стягнення більшої суми податку за більш цінну нерухомість.

     Ще однією функцією податку на нерухомість є стимулююча – вона має сприяти інвестиціям у технічне переоснащення пасивної частки активів підприємств; примушувати раціонально використовувати нерухомість, передавати її від власників, що неефективно експлуатують нерухомість, до тих, хто може використовувати її з більшою вигодою; прискорити розвиток вторинного ринку нерухомості, втягнувши в його орбіту нові об’єкти; покращити планування міської території.

     Регулююча функція реалізується шляхом розроблення податкових інвестиційних пільг для певних галузей економіки, які перебувають у кризовому стані або щойно зародилися.

     Податок на нерухомість можна використовувати як засіб боротьби з приховуванням доходів і ухиленням від сплати інших видів податків, таким чином забезпечивши справедливість – багатший має платити більше. Такий вид оподаткування дає змогу частково стягувати податок із незаконних доходів.

      Податок на власність несе в собі стимулюючий фактор безупинного продовження діяльності заможних громадян, які змушені заробляти кошти на його виплату, щоб не втратити власність. Також він потрібний для того, щоб був стимул для розвитку нового будівництва, ремонту аварійних будівель, зносу нерухомості, що не використовується. Спеціалісти розглядають податок на нерухомість також як засіб боротьби із підвищенням цін на житло.

      Оподаткування нерухомого майна в Україні пов’язане з розвитком системи місцевих податків і зборів, зумовлене необхідністю підвищувати ефективність системи оподаткування.

     Від податку на нерухомість може бути користь, якщо гроші від нього йтимуть на цільові соціальні програми. Такий податок може вирішити головну житлову проблему – квартирні черги. Для цього необхідно, щоб усі зібрані гроші йшли у спеціальний фонд.

      В Україні податок на нерухомість планується ввести з 2012 року. Верховна Рада проголосувала в другому читанні норму Податкового кодексу (стаття 265) про введення податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

      Ставки податку встановлюються сільською, селищною або міською радою в наступних розмірах за 1 квадратний м загальної площі об`єкту житлової нерухомості. Для квартир, загальна площа яких не перевищує 240 кв.м, і житлових будинків, загальна площа яких не перевищує 500 кв.м, ставки податку не можуть перевищувати 1% розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня звітного (податкового) року.

      Для квартир, загальна площа яких перевищує 240 кв.м, і житлових будинків, загальна площа яких перевищує 500 кв.м, ставка податку становить 2,7% розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року.

      База оподаткування об`єкту житлової нерухомості, в якій фізична особа-платник податку зареєстрована у встановленому законом порядку, зменшується: для квартири – на 120 кв. метрів; для житлового будинку – на 250 кв. метрів.

      Висновок. Податок на нерухомість стане необтяжливим для населення за умови встановлення науково обґрунтованих ставок, які забезпечать звільнення від оподаткування малозабезпечені верстви населення. Він сприятиме ефективному використанню житлових та комерційних приміщень, зниженню цін на житло, спрямуванню вільних коштів у виробництво та виведенню економіки з тіні. Від впровадження такого податку громада міста отримає багато реальних вигод: збільшення фінансування соціально – економічних програм в галузях житлово-комунального господарства, охорони здоров’я, освіти, культури; обмеження спекуляцій на ринку нерухомості і стримування цін на житло; створення сучасної інфраструктури в місті, що призведе до росту інвестиційної привабливості і створенню нових робочих місць. Новий податок отримає ефект « податку на багатство», він буде носити диференційований характер та зрівнювати податкове навантаження для різних соціальних груп – відтепер кожен буде платити відповідно до своїх статків.

Література:

      1. Багрій А. А. Податок на нерухомість як необхідний елемент податкової системи держави / А. А Багрій // Макроекономічні аспекти сучасної економіки. – 2009. – №6(61). – С.46-49.

     2. Пилипенко І. І.Ринок нерухомості: Навч. посіб./ І. І. Пилипенка. – К. :ІВЦ Держкомстату України, 2009. –  С.227-228.

     3. Податковий кодекс України від 23.12.2010 №2856- VI / Верховна Рада України. –  Офіц. вид. – К. : Парлам. вид-во, 2010. – 207 с. – (Бібліотека офіційних видань).

      4. Бережна А. Ю. Податок на нерухомість як потенційне джерело формування місцевих бюджетів / Бережна А. Ю. // Науковий вісник будівництва. – 2010. - №35. – С.327-329.

Автор: Лілія Вуєк,

студент Львівського університету бізнесу та права

Науковий керівник:

РИНОК МОДНОГО ОДЯГУ В УКРАЇНІ

Мода – це поєднання законів стильової єдності, кольорової гармонії. Вона додає зовнішньому вигляду природність і респектабельність. Мода вимагає відчуття міри, врахування чинників часу, смаку і віку. Одяг не буває просто красивим. Його краса полягає в призначенні: для роботи, дому, свята, відпочинку. Елегантний одяг уживається тільки з елегантним господарем, який має гідну поставу, володіє хорошими манерами і красивою мовою. Гарний одяг додає людині впевненості у собі, тому цей сегмент ринку стрімко розвивається. Відомими є такі українські дизайнери, як Олеся Таліженко, Вероніка Жанві, Андре Тан, Сергій Єрмаков, Олександр Моняк, Олена Франчук, Алла Рашевська, Лілія Пустовіт, Роксолана Богуцька та інші.

Методика дослідження ринку модного одягу базується на тому, щоб вміти визначити потребу споживача в одязі, володіти основами психологічних знань, щоб дізнатися про смаки, захоплення, вподобання людини. Тоді, зібравши потрібну інформацію, продавець підбирає для споживача такий стиль одягу, який відповідає сучасним вимогам моди. Відповідність сучасному стилю та моді являється найважливішою властивістю одягу, від якої залежить споживчий попит на нього.

Одяг повинен відповідати складному комплексу естетичних вимог: призначенню, умовам експлуатації, зовнішності, індивідуальним особливостям та смакам споживачів, стилю та сучасному направленню моди, національним традиціям. При цьому мода повинна бути оригінальною, виразною, всі її елементи повинні гармонувати один з одним та виражати основну естетичну ідею.

На сьогоднішній день відомі зарубіжні дизайнери орієнтуються у своїй діяльності не на споживача  середнього класу. Якість колекцій одягу, створених ними, відповідає ціні, тому є недоступними для звичайного споживача з середнім рівнем заробітку. Цю проблему вирішують виробники Китаю та Турції. Нинішній вітчизняний ринок перенаповнений товарами їх виробництва, особливо одягом та взуттям. Дані виробники займаються недобросовісною конкуренцією, копіюючи марки та товарні знаки відомих іноземних виробників таких як Adidas, Reebok, Dolge & Gabbana, Puma та ін. На перший погляд, такі товари важко відрізнити від оригіналу. Товари виробників Китаю та Турції є неякісними, але доступними для споживача середнього класу.

Як зазначають фешн-критики, українська мода тяжіє до мінімалізму. А також усе частіше використовує традиційні чоловічі деталі одягу — мотиви жилетів, смокінгів у жіночих речах. Наслідуючи традиції зарубіжних модних показів, українські дизайнери перетворюють свої покази на справжнє шоу. Щоправда, наприклад, на Французькому тижні моди існує кілька майданчиків для показів, в Києві все відбувалося на одному подіумі, тому-то дизайнери не завжди могли повністю втілити тематику та ідею своєї колекції. На сьогоднішній день бутіки столиці та інших великих міст України пропонують нам колекції відомих українських дизайнерів, які створюють одяг не для пересічних громадян, а для українського бомонду.

Українські дизайнери працюють з відомими зарубіжними фірмами. Сворюючи кожну наступну свою колекцію, вітчизняні модельєри намагаються додати в неї нотку української культури, що викликає захоплення на показі мод за кодоном. Це дуже добре, коли наші дизайнери не забувають про українську культуру – вишивку. Бо в нас є що показати, а вишиваний одяг є дуже актуальним, модним у всі часи і неперевершеним. Українська мода з кожним разом удосконалюється, з`являються модні новинки колекції одягу, різноманітні фасони тканин, біжутерія. Але всі ці модні новинки одягу повинні бути якісними та доступними для кожного покупця.

Література:

1. Михайлов В.І. Товарознавство непродовольчих товарів / В.І. Михайлов, Т.Г. Глушкова, О.І. Зельніченко. – К. : Книга, 2005.

2. Пугачевський Г. Ф. Формування асортименту трикотажних виробів / Пугачевський Г. Ф., Семак Б.Д.  – М. : Економіка, 1975.

Автор: Григорій Гарбуз,

студент Східноукраїнського національного університету

імені Володимира Даля

Науковий керівник: Саліта Світлана Вікторівна,

к.е.н., доцент кафедрі «Фінанси» Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля

МІСЦЕВІ БЮДЖЕТИ ЯК ФІНАНСОВА БАЗА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Найважливішими передумовами демократичної держави є самостійність і незалежність місцевих органів влади, які започатковані Європейською хартією місцевого самоврядування. На сьогодні до Європейської хартії місцевого самоврядування входять понад 30 країн, до яких у 1996 р. приєдналася й Україна [1, C.93]. Невипадково Європейською хартією місцевого самоврядування зазначено, що місцева влада є однією з підвалин кожного демократичного режиму.  Умовою  їхньої діяльності та виконання покладених на них завдань  є адекватні фінансові ресурси, основу яких в умовах України становлять доходи місцевих бюджетів. Не може бути міцної держави без міцного самоврядування.

Місцеві бюджети займають одне з центральних місць в економічній системі кожної держави, в них зосереджується значна частина державних фінансових ресурсів. Вони відіграють важливу роль у перерозподілі валового національного продукту, фінансуванні державних видатків, перш за все, соціальної спрямованості. Вони здійснюють безпосередній вплив на задоволення різноманітних потреб населення, стан та якість надання державних послуг. Видатки місцевих бюджетів найбільш яскраво віддзеркалюють їх значення у функціонуванні місцевого господарства, утриманні об'єктів соціально-культурного призначення, проведенні інвестиційної політики, здійсненні соціального захисту населення, охороні навколишнього природного середовища.

Місцеві бюджети – фонди фінансових ресурсів, призначені для реалізації завдань і функцій, що покладаються на органи самоврядування. Як складова бюджетної системи держави і основа фінансової бази діяльності органів самоврядування місцеві бюджети забезпечують необхідними грошовими засобами фінансування заходів економічного і соціального розвитку, що здійснюються органами влади управління на відповідній території [2, C.116].

Місцеві бюджети в кожній країні є найбільш чисельною ланкою бюджетної системи. Усього місцевих бюджетів в Україні понад 13 тисяч. Місцеві бюджети включають бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування (рис. 1). Бюджети місцевого самоврядування – це бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань. Найбільш чисельна група – це сільські, селищні та міські бюджети.

Характерною ознакою сучасної бюджетної системи України є самостійність усіх бюджетів. Місцеві бюджети одного рівня не можуть бути включені до бюджетів іншого рівня [2, C.116-117].

На жаль, на сьогоднішній день місцеві бюджети в Україні знаходяться не в найкращому стані.  Аналізуючи стан справ на місцях, вивчаючи думку вчених, їх наукові публікації, можна відмітити такі недоліки існуючого механізму формування місцевого бюджету:

- формування місцевих бюджетів здійснюється шляхом встановлення процентних відрахувань від регульованих загальнодержавних податків радою вищого рівня для ради нижчого рівня при відсутності чітких критеріїв їх пропорційного розподілу, що не сприяє зацікавленості територій у розвитку виробництва, раціонального використання бюджетних коштів, не завжди забезпечує гарантований розмір власних дохідних джерел;

- нормативи відрахувань від регульованих загальнодержавних податків щороку переглядаються, що є причиною того, що дохідна база місцевих бюджетів формується не на постійній основі;

-   формування бюджету здійснюється за принципом “зверху – вниз”, а потрібно навпаки;

- при формуванні бюджетів регіонів не враховується така категорія, як “податкоспроможність території”, немає чіткого законодавчого визначення поняття “власні” та “передані” доходи території;

-  сума дотацій для бюджетів нижчого рівня зараз планується в бюджеті вищого рівня, а не в окремому субвентаційному фонді.

Рис. 1. Структура місцевих бюджетів України [2, C.117]

Дисбаланс між доходною і витратною частинами бюджетів пояснюється тим, що в сучасних умовах здійснюються два протилежні процеси:

-        перший - це спад виробництва, який призводить до скорочення дохідної частини місцевих бюджетів, при неконтрольованому зростанні заробітної плати;

-        другий - необхідність збільшення видатків на соціальні програми при обмежених бюджетних коштах на їх фінансування.

В такій ситуації збалансувати доходи і витрати бюджетів і, таким чином, домогтися фінансової стабілізації в регіонах України є практично неможливим завданням.

Із проблемою фінансового забезпечення розвитку територій стикаються всі регіони. Її суть у тому, що адміністративно-територіальні утворення, на які поділена кожна держава, мають неоднаково податкову базу і фінансовий потенціал. Це – наслідок нерівномірності територіального розміщення природно-ресурсного потенціалу та продуктивних сил.

Бюджети базового рівня не мають достатньої власної дохідної бази, їх дохідна база є нестабільною, що позбавляє органи місцевого самоврядування можливості планувати свої доходи і видатки, робить їх залежними від органів влади вищого рівня.

Взагалі співвідношення системи державного і місцевого оподаткування є однією з центральних проблем у реформуванні податкової системи України.

Ключовим завданням реформування системи міжбюджетних відносин в Україні є закріплення за бюджетом кожного рівня влади власної дохідної бази. Лише наявність власної дохідної бази, яка формується за рахунок власних і закріплених на стабільній основі законом податкових доходів, є гарантом самостійності місцевих бюджетів, основою розвитку місцевого самоврядування.

Розмежування витрат між державним і місцевими бюджетами, а також між окремими рівнями місцевих бюджетів повинно ґрунтуватися на принципах економічної ефективності і соціальної справедливості. Фінансування певного виду видатків повинно закріплюватися за тією ланкою, яка може забезпечити їхнє найефективніше надання. Ефективність тих чи інших видів видатків доцільно оцінювати з точки зору того, наскільки правильно визначений об'єкт фінансування, чи дійсно забезпечується одержання визначених бюджетом послуг державного сектора і, нарешті, наскільки вагомим виявиться економічний та соціальний ефект.

Об'єктивному і довготривалому розмежуванню доходів між бюджетами всіх рівнів сприяло б поєднання двох способів, що застосовуються у світовій практиці. Це, по-перше, вищезгаданий розподіл окремих конкретних видів податків на державні і місцеві із зарахуванням цих податків виключно у відповідні види бюджетів. По-друге, введення місцевих надбавок до діючих державних податків. Гнучке поєднання цих двох способів дозволило б встановити єдині для усієї країни принципи формування дохідної бази бюджетів усіх рівнів і хоча б у якійсь мірі нівелювати відмінності економічного і соціального розвитку територій, які охоплюються місцевими бюджетами.

З метою посилення зацікавленості місцевих рад у зміцненні дохідної бази місцевих бюджетів, у першу чергу за рахунок власних коштів, скорочення дотаційності місцевих бюджетів, потрібно розширити права місцевих Рад народних депутатів щодо встановлення місцевих податків і зборів.

У сучасних демократичних суспільствах завдяки децентралізації компетенцій щодо розв'язання державних завдань реально враховуються індивідуальні уподобання громадян. Це дає значні переваги, оскільки дозволяє досить гнучко пристосовувати надання державних благ та послуг до потреб як поодиноких громадян, так і жителів різних регіонів. Однак визначення переліку повноважень, які "делегуються", зовсім не означає, що вищий орган влади директивне встановлює обсяги їхнього фінансування.

Заходи по вдосконаленню податкової політики повинні носити, перш за все, системний характер. Необхідно також змінити існуючий підхід до підготовки і прийняття законів про оподаткування. Так, практично майже всі вони виносяться на розгляд до Верховної Ради без економічної експертизи, експериментальної апробації, що призводить до прийняття недосконалих законодавчих актів, доробки їх уже після вступу в дію. Яскравим прикладом такого підходу є Закон "Про податок на додану вартість", "Про оподаткування прибутку підприємств". З метою покращення виконання прийнятих законів необхідно збільшити тривалість періоду введення їх у дію з моменту прийняття, щоб дати можливість виконавчій владі підготувати всі необхідні матеріали для його реалізації.

Суттєвим недоліком бюджетного процесу, що негативно впливає на стан місцевих бюджетів, є і те, що принципові зміни до податкового законодавства по тих чи інших платежах вносяться в бюджет уже після затвердження Верховною Радою України законів про Державний бюджет України на відповідний рік.

Для реального забезпечення принципів самостійного складання і використання бюджетів усіх рівнів управління необхідно, щоб кожна ланка бюджетної системи мала чітку, визначену законом доходну базу, а взаємовідносини між державним і місцевими бюджетами будувались з урахуванням специфіки і перспективи соціально-економічного розвитку регіонів.

Практичне дослідження процесу формування місцевих бюджетів довело, що на сьогоднішній день місцеві органи влади не володіють достатніми фінансовими ресурсами для організації управління економікою і соціальною сферою на своєму рівні.

Вирішення проблем стосовно формування і використання місцевих бюджетів в значній мірі визначило б розширення економічної самостійності регіонів країни. Адже те, наскільки вони політично незалежні і фінансово забезпечені, справляє істотний вплив на формування демократичних, ринково орієнтованих систем і підвищує шанси на успіх реформ. На даний час місцева влада часто постає перед необхідністю робити непростий вибір цілей на які будуть спрямовані її видатки та методів управління і стимулювання процесів економічного розвитку. З цієї причини фінансування і формування місцевих бюджетів є однією з найважливіших сфер державних фінансів, і тому потребує свого подальшого дослідження та пошуку нових підходів до реформування.

Література

1. 1. Базилевич В.Д. Державні фінанси: навч. Посібник / Базилевич В.Д., Баластрин Л.О.. – К.: «Атіка», 2002. – С. 92-120.
2. 2. Сазонець І.Л. Управління місцевими фінансами: навч. посібник / Сазонець І.Л., Гринько Т.В., Придатко Г.Ю. – К.: ЦП, 2006. – С.116-168.

Автор: Ірина Лазько,

студент  IV курсу

Національного технічного університету України «КПІ»

Науковий керівник:

РЕКЛАМА ЯК ОДИН ІЗ ЗАСОБІВ БОРОТЬБИ ЗА СПОЖИВАЧА

Оскільки ринок постійно змінюється, різноманітність пропонованих товарів і послуг свідчить про жорстку конкурентну боротьбу за споживача. У цій боротьбі особливу, важливу роль відіграє просування – будь-яка форма маркетингових комунікацій, що використовується компанією для інформування, формування позитивного ставлення або іміджу марки, фірми, нагадування про свої товари для стимулювання попиту на них [1]. Створити уявлення про компанію, її товари або послуги, а тим більше сформувати лояльне ставлення до них – досить складне завдання. Однією з найважливіших складових просування в межах комплексу маркетингових комунікацій є реклама. У сучасній літературі з маркетингу рекламу визначають як платну, не особисту комунікацію, яка надається від імені замовника через засоби масової інформації та різноманітні носії з метою поширення інформації про наявність товарів та послуг, умови їх придбання та споживання [1].

Зазвичай реклама націлена на групи людей, і тому вона не персоніфікована. Ефективність реклами виражається у вивченні знайомства цільової аудиторії з інформацією про фірму та її товари, а також про те, що саме про них відомо, який образ фірми і товарів та яке ставлення сформувалося до них, що вимагає часу і певної системності під час формування комплексу заходів, направлених на стимулювання збуту. Оскільки якщо фірма заздалегідь не планує рекламну кампанію, то, як правило, проведені нею рекламні акції досить випадкові та не пов’язані між собою, що знижує їх ефективність і підвищує витрати на рекламу. Проведення будь-якої рекламної кампанії вимагає ретельної підготовки, і її планування.

ІТ-компанія «Яндекс» – лідер російського Інтернет-простору, проте обставини складаються так, що в Україні про «Яндекс» знає значно більше людей, ніж реально ним користується, що пов’язано з тим, що компанія не мала достатніх ресурсів, щоб добре налаштувати пошук і інші сервіси порталу для жителів України. У цьому році вони серйозно зайнялися цим завданням, отже, виникла необхідність донести результати своєї діяльності до жителів України. Таким чином, перед компанією виникла  маркетингово-управлінська можливість: покращення позицій компанії «Яндекс» на ринку України за рахунок підвищення відвідуваності Інтернет-порталу, шляхом проведення рекламної кампанії. Рекламна діяльність компанії Яндекс включала в себе розміщення рекламних звернень на таких носіях, як  бігборди, TV, реклама в метро та кінотеатрах. Ця рекламна кампанія дала змогу охопити аудиторію, що цікавить «Яндекс»; ту, що не знала про компанію; знала, але раніше не користувалися її послугами; користувалися, але «Яндекс» був не на першому місці.

Таким чином, як свідчать офіційні прогнози рекламного агентства ZenithOptimedia, глобальні витрати на рекламу в 2011 році виростуть на 4,6% до 463,297 млрд. доларів [2]. Таким чином, ми бачимо, що компанії, як і раніше, продовжуватимуть витрачати величезні кошти на рекламу. Вони роблять це тому, що реклама сьогодні являє собою процес комунікації між виробником і споживачем. Основною характеристикою комунікативного процесу є взаємний обмін інформацією. Тобто  це спосіб інформувати споживача про наявні товари і послуги та спроба вплинути на його купівельний вибір. Тому у багатьох виникає питання, яке стосується її ефективності, а також чинників, що впливають на ефективність, оскільки компаніям варто знати у якій мірі результат виправдовує витрачені кошти. Відповідно в подальшому для компанії «Яндекс» необхідно повністю зрозуміти значення реклами  для аналізу ринку, просування торгівельної марки, і як результат використовувати всі можливості для досягнення  успіху в бізнесі.

Література:

1. Діброва Т.Г. Маркетингова політика комунікацій: стратегії, вітчизняна практика. Навчальний посібник / Діброва Т.Г. – К.: Видавничий дім «Професіонал», 2009.

2. Економічна правда [Електронний ресурс]. – Режим доступу:    http://www.epravda.com.ua/news/2010/12/8/261139/

Автор: Алие Эмирвелиева,

студентка РВУЗ «Крымский инженерно-педагогический университет»

Науковий керівник: Османов К.М., к.э.н., ст. препод.

РВУЗ «Крымский инженерно-педагогический университет»

КРЕДИТНЫЙ РЫНОК КАК ФИНАНСОВЫЙ  ИНСТРУМЕНТ АКТИВИЗАЦИИ ИНВЕСТИЦИОННОЙ И ИННОВАЦИОННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ В УКРАИНЕ

Развитие возможностей национальной финансовой системы является главным направлением повышения эффективности функционирования финансовых рынков и приближение объемов имеющихся финансовых ресурсов к надлежащим потребностям для реализации инвестиционных и инновационных проектов.

Актуальность данной проблемы определяется тем, что особое значение инновационный процесс приобретает для переходных экономик, а именно такой является экономика Украины. Однако в настоящее время финансовая система Украины не нацелена на решение задач по обеспечению перехода экономики на инновационную модель развития.

Для развития инновационной деятельности необходимо привлечение инвестиций, а это возможно только в том случае, если инвестиционный рынок будет развиваться взаимосогласованно с финансовым рынком. В нашей статье мы хотим показать необходимость развития в Украине кредитного рынка, для осуществления инвестиционной и инновационной деятельности.

Сегодня  финансово-кредитная система не способна обеспечить потенциальных инвесторов доступным (по проценту, сопоставимому с индексом инфляции) кредитным ресурсом. Согласно данным Министерства экономики Украины, объем выданных банками кредитов по состоянию на1 января 2009 года достиг 734 миллиарда гривен, объем краткосрочных кредитов – 222 миллиарда гривен, долгосрочных – 512 миллиардов гривен. Может создаться впечатление, что структура кредитования Украинской экономики приемлема, поскольку большинство выданных кредитов носит долгосрочный (то есть инвестиционный) характер. На самом деле 85% выданных долгосрочных кредитов идут на реализацию ипотечных проектов (приобретение недвижимости, в том числе квартир и домов). Таким образом большинство кредитов, направленных в реальную экономику, носят преимущественно краткосрочный характер и не принимают участия в активизации инвестиционной и инновационной деятельности производственной сферы. Почти не кредитуются проекты по созданию новых производств в отраслях, формирующих высшие технологические уклады.

Коммерческому банку выгоднее осуществлять спекулятивные  краткосрочные операции между субъектами и посредниками финансово-кредитного рынка и таким образом гарантировать себе доход на уровне существующей нормы.

С целью обеспечения дальнейшего развития инвестиционного кредитования корпоративного сектора экономики, целесообразно принять меры по оптимизации модели развития отечественной банковской системы. В частности, необходимо ввести эффективное управление ликвидностью банковской системы путем постоянных прозрачных операций НБУ на открытом рынке, что будет способствовать использованию широкого спектра финансовых инструментов и дальнейшему развитию инвестиционной  сферы. Также необходимо позаботится о создании мощных стимулов для банков, деятельность которых имеет инвестиционную направленность. Целесообразно разработать и внедрить четкий механизм льготного кредитования и рефинансирования коммерческих банков, кредитующих долгосрочные инвестиционные и инновационные проекты в приоритетных отраслях и сферах экономики.

Реализация масштабных задач реализации экономики и повышения темпов ее роста, как свидетельствует опыт многих зарубежных стран, требуют создания соответствующий инфраструктуры. В этом самая важная роль отводится такому институту, как  государственные банки развития. Так в Германии существует Банк реконструкции и развития Германии (KFW), в Китае – Государственный банк развития (CDB). Такие банки есть практически во всех развитых странах. На наш взгляд, целесообразно создать банк развития в Украине.

Деятельность банка развития должна быть направлена на поддержку и финансирование капиталоемких инфраструктурных проектов с длительным сроком окупаемости, содействие созданию крупных высокотехнологических производств, обеспечение развития современной инфраструктуры. Самыми важными условиями достижения данных целей являются наличие достаточного капитала, «твердых» государственных гарантий, четкая организация инвестирования и жесткий контроль за целевым использованием средств.

При создании банка развития в Украине необходимо учитывать международный опыт. Опыт развитых стран свидетельствует, что государственный банк развития не должен формироваться за счет увеличения капитала какого-либо коммерческого банка, поскольку из-за статуса коммерческого банка он не сможет полноценно выполнять финансовые функции банка развития. К тому же, банки развития не должны конкурировать с коммерческими банками. Во всем мере задача коммерческих банков – обеспечить высокоэффективное кредитование; они используют средства своих клиентов, несут за это ответственность и не могут рисковать. Поэтому во всех странах с рыночной экономикой механизмы государственной поддержки долгосрочного кредитования экономики формируются с помощью банков развития.

Уставный капитал и текущая деятельность банка развития в первые годы его функционирования должны быть обеспечены за счет средств из государственного бютжета или на паритетных началах (51% - из государственного бюджета, остальное – из других источников: средства местных бюджетов; международных финансовых организаций; негосударственных пенсионных фондов и др.). Среди вероятных источников средств государственного бютжета для этой цели следует назвать средства стабилизационного фонда, доходы от приватизации государственного имущества, дивидентный доход государственных предприятий. Кроме того финансирование банка развития в первые годы его деятельности возможно за счет льготного кредита НБУ, а также накопительной части пенсионной системы. В дальнейшем финансирование банка будет за счет возврата выданных ранее кредитов, поступление процентного дохода за пользование выданными кредитами, а также других смежных доходов. Это позволит решить  по крайней мере три задачи: во-первых, получить от государственных финансовых ресурсов гарантированный доход; во-вторых, реально начать давно необходимую для страны модернизацию экономики; в-третьих, создать мощный высокотехнологический сектор.

Из выше сказанного можно сделать вывод, что главной задачей государства должно быть создание благоприятных условий для активизации инновационной деятельности, стимулирование частных и иностранных инвестиций в проекты по созданию новых производств в отраслях, формирующих высшие технологические уклады. Основной инструмент активизации инвестиционной и инновационной деятельности для Украины является создание национального банка развития и активная государственная поддержка  на первых этапах его функционирования.

Литература:

1. 1. Захарин С. Финансовые инструменты активизации инвестиционной и инновационной деятельности / Захарин С.// Экономика Украины. – 2010. – №6. – С. 48-58.
2. 2. Державний комітет статистики України : [Електронний ресурс] // Режим доступу:
3.  www.ukrstat.gov.ua

Автор: Эльзана Паниева,

студентка РВУЗ «Крымский инженерно-педагогический университет»

Науковий керівник: Османов К.М., к.э.н., ст. препод.

РВУЗ «Крымский инженерно-педагогический университет»

ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ФОНДОВОГО РЫНКА УКРАИНЫ

Актуальность: На сегодняшний день рынок ценных бумаг Украины не является таким активным, как это было в середине 1990-х годов. Это связано со многими проблемами: пробелы в развитии, несовершенство действующего законодательства, различные ограничения со стороны правительства, несоответствие состояния рынка мировым стандартам и многое другое. Все эти негативные явления накладывают определенный отпечаток на деятельность участников фондового рынка. В последнее время не происходит активного увеличения эмитентов, предприятия редко осуществляют новые эмиссии ценных бумаг, и в результате не наблюдается большого увеличения количества акционеров.

Несмотря на то, что профессиональные участники рынка ценных бумаг имеют обособленный правовой статус, свою текущую деятельность они осуществляют как обычные субъекты хозяйствования. Поэтому их финансовое состояние и уровень доходности напрямую зависят как от количества клиентов, так и от количества предоставляемых им услуг. Поскольку деятельность профессиональных участников фондового рынка зачастую является для них исключительной, то им необходимо найти такие пути улучшения ее эффективности, которые будут приносить прибыль и соответствовать действующему законодательству.

Фондовый рынок является особым сегментом финансового рынка, на котором осуществляются эмиссия и обращение ценных бумаг. Его развитие требует постоянной мобилизации, распределения, а также перераспределения финансовых ресурсов. Следовательно, основной задачей рынка ценных бумаг является обеспечение более полного и быстрого перелива сбережений в инвестиции. Цена, в данном случае, должна устраивать как продавцов, так и покупателей.

К функциям фондового рынка относят:

- создание и распределение инвестиционных фондов;

- передел собственности с помощью ценных бумаг (прежде всего акций);

- предоставление участникам рынка возможности рисковать своим капиталом для получения высокой прибыли;

- мобилизацию денежных ресурсов вкладчиков для организации и расширения масштабов хозяйственной деятельности;

- обеспечение контактов между продавцом и покупателем.

На сегодняшний день дальнейшее развитие рынка ценных бумаг в стране сдерживается рядом объективных и субъективных факторов. Среди которых можно выделить:

- нестабильность экономики Украины;

- отставание законодательной базы функционирования фондового рынка от развития реальных процессов в нем;

- отсутствие гарантий по операциям с ценными бумагами, недоверие многих членов общества рынку ценных бумаг;

- низкий уровень корпоративной культуры, недостаточная прозрачность деятельности эмитентов и профессиональных участников фондового рынка;

- слабое и недостаточное регулирование рынка ЦБ со стороны государства;

- низкий технологический уровень функционирования рыночной инфраструктуры;

- недостаточный уровень знаний большей части населения в вопросах фондового рынка;

- отсутствие гарантий государства в отношении защиты прав акционеров и т.п.

Эти и многие другие проблемы довольно подробно рассматриваются в отечественных печатных источниках на протяжении продолжительного времени, что говорит об их «хроническом» характере и достаточно глубоких корнях. В принципе, они ни для кого не являются секретом, но, тем не менее, хочется заострить внимание на проблемах, на первый взгляд, не являющихся основными: низкий уровень корпоративной культуры, медленные темпы совершенствования полномочными органами законодательной базы, призванной защищать права инвесторов и акционеров, несовершенство инфраструктуры фондового рынка.

Выводы. Важность становления и развития национального фондового рынка как составного элемента финансового рынка для ускорения и углубления экономических реформ и развития экономики Украины трудно переоценить. Рынок ценных бумаг - это зеркальное отражение всех процессов, которые происходят в политической и экономической жизни страны. В Программе развития фондового рынка Украины на 2001-2005 гг., одобренной указом Президента Украины от 26 марта 2001 г., сформулирована главная цель фондового рынка: привлечение инвестиционных ресурсов для направления их на обновление и обеспечения дальнейшего роста производства. При условиях подробного изучения и достаточного освещения проблем и недостатков современного фондового рынка Украины, а также при должном внимании к ним государства можно достигнуть относительно стабильного функционирования инструментария по привлечению инвестиций в отечественное производство, что является одной из главных задач, стоящих перед развивающейся экономикой молодого государства.

Литература:

1. 1. Билошапка В. Ценовая политика – определяющий фактор стратегии регистратора / Билошапка В. // Ценные бумаги Украины. – 2004. - №30.
2. 2. Куреченко В. Инфраструктура национального фондового рынка – 99 / Куреченко В. // Экономика. Финансы. Право – 2003. –  №7.

Автор: Ірина Борзо,

 студент V курсу Львівського університету бізнесу та права

Науковий керівник:  

ЗАСАДИ КРЕДИТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКІВ УКРАЇНИ

Постановка проблеми. У статті розглядаються засади кредитної діяльності України, стан банків України, перспективи кредитування, а також принципи, на яких будується діяльність банків.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемою діяльності банків на кредитному ринку займались такі економісти, як  О.Кіреєв, Ю.Герасименко,  Ж.Довгаль,  А.М.Мороз, М.І.Савлук, М.Ф.Пуховкіна та інші. Однак у цій галузі залишається достатньо питань, не досліджених з вичерпною повнотою.

Методика дослідження  базується на монографічному вивченні наукових праць згаданих вчених.

Мета статті –  проаналізувати становище банків України і окреслити перспективи кредитування.

Виклад основних результатів дослідження. Категорія «кредит» як в теоретичному, так і практичному аспекті явище, без сумніву, цікаве. Слово «кредит» походить від латинського «сreditum», що означає «позика», «борг». Деякі лінгвісти пов'язують його із «credos», тобто «вірю». Отже, категорія кредиту так чи інакше розглядається економічною наукою як відносини про надання позики однією особою іншій, що засновані на довірі та передбачають повернення наданої вартості у певний строк зі сплатою ціни за користування. Таким чином, можна говорити, що кредитним відносинам притаманні такі базові ознаки:

- феномен кредитування означає передачу вартості однією особою іншій у тимчасове користування на умовах повернення та платності;

- економічною основою кредиту є тимчасово вільна від обігу мобілізована вартість, що здатна до відчуження та формування позичкового капіталу;

- кредитні відносини передбачають наявність довіри, тобто передбачають вільний рух інформації між позичальником і кредитором .

Таким чином, кредит – це економічні відносини, що виникають між кредитором та позичальником з приводу передачі тимчасово вільних коштів на умовах їх повернення та сплати ціни за користування. Кредит є однією з основних форм руху позичкового капіталу.

Найповніше суть категорії кредит проявляється у функціях, які він виконує. Сучасні економісти відзначають три його основні функції:

1. Перерозподільча функція кредиту полягає у перерозподілі за допомогою кредиту грошових капіталів між різними суб`єктами народного господарства на засадах повернення та платності. Ця функція виявляється як в процесі мобілізації тимчасово вільних грошових коштів суб`єктів господарювання, так і в процесі їх розміщення на ринку позичкового капіталу. Таким чином, за допомогою цієї функції відбувається своєрідне зосередження позичкового капіталу у найпріоритетніших сферах економічної діяльності.

2. Емісійна функція кредиту полягає у можливості створення за рахунок кредиту додаткових засобів платежу. Особливого значення ця функція отримала при переході від використання реальних грошей до вводу кредитних засобів обігу. Будь-яка емісія грошей в обіг є результатом кредитної операції. Видача позики збільшує масу грошей в обігу, погашення кредиту її зменшує. Отже, внаслідок вмілого використання кредиту у рамках цієї функції, уряд отримує ефективний інструмент регулювання економіки.

3. Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в процесі кредитування забезпечується контроль за дотриманням умов та принципів кредиту з боку суб`єктів кредитної угоди. Отже, кредит значно посилює контрольні процеси у народному господарстві, підвищує ефективність використання коштів, стимулює процес розширеного відтворення.

Суб`єктами кредитування у якості позичальників виступає населення, у якості кредитора – банки, кредитні спілки, ломбарди, страхові компанії, підприємства виробники, торгівельні посередники, а об’єктами – грошові кошти.

Кредит за формою надання поділяється на прямий (надається безпосередньо банківськими установами) та непрямий (надається через посередників, торгівельні організації тощо).

Найпоширенішими кредиторами виступають банки.

           Банк – юридична особа,  яка має виключне  право  на  підставі  ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі  операції:  залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних  осіб  та розміщення зазначених коштів від свого імені,  на власних  умовах та  на  власний  ризик,  відкриття  і  ведення  банківських  рахунків фізичних та юридичних осіб.

        Банківський кредит – будь-яке зобов'язання банку надати певну  суму грошей,  будь-яка гарантія,  будь-яке  зобов'язання  придбати право  вимоги боргу,  будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано  в  обмін  на  зобов'язання  боржника  щодо  повернення заборгованої суми,  а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Для проведення  спільного  фінансування банки можуть укладати угоди  про  консорціумне  кредитування.  В  рамках   такої   угоди банки-учасники  встановлюють  умови надання кредиту та призначають банк,  відповідальний за виконання  угоди.  Банки-учасники  несуть ризик  по  наданому  кредиту  пропорційно до внесених у консорціум коштів.

Банк зобов'язаний мати підрозділ,  функціями якого є  надання кредитів та управління операціями, пов'язаними з кредитуванням.

Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів.  Використання цінних паперів власної   емісії  для  забезпечення  кредитів  можливе  з  дозволу Національного банку України.

Банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів     кредитування,     у     тому     числі    перевіряти кредитоспроможність  позичальників   та   наявність   забезпечення кредитів,  додержуватись  встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків.

Банк не може надавати кредити під  процент,  ставка  якого  є нижчою  від процентної ставки за кредитами,  які бере сам банк,  і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити  лише  у  разі,  якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків.

Банк має право видавати бланкові кредити за  умов  додержання економічних нормативів.

Надання безпроцентних  кредитів  забороняється,  за  винятком передбачених законом випадків.

У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за  його користування  банк  має  право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передбачено угодою.

Кредитний ринок України 2009-2010 рр. практично завмер порівняно з 2007-2008 рр. У 2007-2008рр. кредитний ринок України  перебував на піку кредитування, як населення так і економіки. Населення України за 2007-2008 рр. використали кредитні ресурси на суму від 120-130 млн. грн.

Нині внесений законопроект «Про заборону дострокового припинення депозитних договорів». На думку фахівців, це пожвавить кредитний ринок.

Висновки і перспективи податкових досліджень. Кредит – це грошові кошти в національній чи іноземній валютах, які надаються комерційними банками та фінансовими установами, що діють відповідно до закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та отримали ліцензію Національного банку України чи Держфінпослуг України на проведення кредитних операцій банківськими та небанківськими фінансовими установами, громадянам України на невиробничі потреби під відсотки у тимчасове користування на умовах забезпечення, повернення, строковості, платності та цільової спрямованості.

Пропонується впровадження пропозицій і рекомендацій щодо шляхів розвитку банківських продуктів кредитування, яке дозволить:

-        зосередити увагу банківських установ на привабливість розвитку сектору банківського споживчого кредитування населення, поточний рівень якого в розрахунку на душу населення в Україні в 6 разів нижче середньоєвропейського;

- ініціювати участь банківських установ в створенні та розширенні діяльності кредитних бюро для формування кредитної історії всіх фізичних осіб, які коли-небудь звертались за кредитом у будь-яку кредитну установу країни;

- використати досвід кредитування банків для формування начальних вибірок достатніх обсягів із поділом клієнтів на «добрих» та «поганих» з виділенням основних вхідних параметрів моделей кредитування.

Література:

1. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року N 2121-III // Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України ста-ном від 24 липня 2009 року.

2. Банківські операції: Підручник/ А.М.Мороз, М.І.Савлук, М.Ф.Пуховкіна та ін. : [за ред. д-ра екон. наук, проф. А.М.Мороза]. –  К. : КНЕУ, 2000.

3. Аналіз банківської діяльності: Підручник / А.М.Герасимович та ін.; За ред. А.М.Герасимовича. – К.: КНЕУ, 2003.

4. Банківські операції : Підручник / За ред.Міщенка В.І., Слав`янської Н.Г.  – Київ : Знання-Прес, 2006.

             5. Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року N 679-XIV із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 21 серпня 2009 року.

           6. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 року N 2664-III із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 24 липня 2009 року.

Автор: Наталя Лисак, 

 студент Львівського університету бізнесу та права

Науковий керівник:  

ОСОБЛИВОСТІ ФІНАНСОВОГО ПЛАНУВАННЯ

           Постановка проблеми.  За умов ринкової моделі економіки нові вимоги постають перед кожним аспектом фінансового планування. Найскладнішим є те, що в нинішніх умовах мало що можна запозичити з арсеналу фінансового планування, що здійснювалося в умовах соціалістичної економіки. У статті розглядаються  особливості сучасного фінансового планування. Ми спробуємо відповісти на питання доцільності фінансового планування у сьогоденні; вказати на переваги, яке дає фінансове планування; охарактеризувати фінансове планування в період політичної і економічної нестабільності.

       Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значну увагу фінансовому плануванню приділяли Г.О. Партій, Л.Г. Скамай, А.М. Ковальова, М.Г. Лапуста, Л.С. Татьянич, Р.А. Славюк, А.Г. Загородній. Також значний науковий інтерес до осмислення проблем фінансового планування виявляли західні науковці – Э. Гринолла, Є. Брігхема, Р. С. Каплана, Д. П. Нортона. Відзначимо, що особливо зростає актуальність таких досліджень в періоди політичної і економічної нестабільності. 

Методика дослідження дослідження базується на монографічному вивчені наукових праць згаданих вчених.

Мета статті полягає у дослідженні особливостей фінансового планування і переваг, отриманих завдяки йому.

Виклад основних результатів дослідження. Фінансове планування – це процес визначення обсягу фінансових ресурсів за джерелами формування і напрямками їх цільового використання згідно з виробничими й маркетинговими показниками підприємства у плановому періоді.

Фінансовий план – це документ, що відображає обсяг надходжень коштів і їх спрямування у плановому періоді з метою забезпечення потреб поточної діяльності та розвитку підприємства, виконання його зобов’язань перед державою, банками, постачальниками та іншими кредиторами.

Метою фінансового планування є забезпечення господарської діяльності необхідними джерелами фінансування. Фінансове планування полягає в узгодженні доходів з необхідними витратами.

Фінансове планування є важливим елементом корпоративного планового процесу. Кожен менеджер, незалежно від своїх функціональних інтересів, має бути знайомий з механікою і сенсом виконання та контролю фінансових планів, які стосуються його діяльності.

Суб’єктами фінансового планування можуть бути держава, підприємства, організації, установи, компанії і т.д.

Об’єктами у свою чергу виступають організаційно-економічні, установчі, фінансові, бухгалтерські документи, статистичні дані, фінансові плани і т.д..

Фінансове планування призначене для вирішення таких завдань:

-        забезпечення нормального відтворювального процесу необхідними джерелами фінансування. При цьому величезне значення мають цільові джерела фінансування, їх формування та використання;

-        дотримання інтересів акціонерів та інших інвесторів. Бізнес-план, що містить таке обґрунтування інвестиційного проекту, є для інвесторів основним документом, що стимулює вкладення капіталу;

-        гарантія виконання зобов'язань підприємства перед бюджетом і позабюджетними фондами, банками та іншими кредиторами. Оптимальна для даного підприємства структура капіталу приносить максимальний прибуток і максимізує при завданих параметрах платежі до бюджету;

-        виявлення резервів та мобілізація ресурсів з метою ефективного використання прибутку та інших доходів, включаючи і позареалізаційні;

-        контроль фінансового стану, платоспроможності та кредитоспроможності підприємства.

Процес фінансового планування включає кілька етапів. На першому аналізуються фінансові показники за попередній період, для чого  використовують основні фінансові документи. Другий етап передбачає складання основних прогнозних документів. На третьому етапі уточнюються і конкретизуються показники прогнозних фінансових документів за допомогою складання поточних фінансових планів. На четвертому етапі здійснюється оперативне фінансове планування; на п`ятому – завершується процес фінансового планування практичним впровадженням планів і контролем за їх виконанням.

Методи планування – це комплекс способів і прийомів розрахунків показників. Планування фінансових показників здійснюється за допомогою таких методів.

       1.  Нормативний. Його  суть полягає  в тому, що на основі заздалегідь встановлених норм і техніко-економічних нормативів розраховується потреба господарського суб'єкта у фінансових ресурсах і їх джерелах.  У фінансовому плануванні застосовується ціла система норм і нормативів, яка включає:

             -  федеральні нормативи;

           -  республіканські (обласні, автономних утворень) нормативи;

           - місцеві нормативи;

           -  галузеві нормативи;

           -  нормативи господарського суб'єкта.

      2.   Розрахунково-аналітичний.

      3.   Балансовий. Використання методу балансових розрахунків для визначення майбутньої потреби у фінансових коштах ґрунтується на прогнозі вступу засобів і витрат по основних статтях балансу на певну дату в перспективі.

     4.   Метод оптимізації планових рішень.

    5.   Економічний аналіз, який дозволяє визначити основні закономірності, тенденції в русі натуральних і вартісних показників, внутрішні резерви.

     6.   Економіко-математичне моделювання. Методи економіко-математичного моделювання дозволяють кількісно виразити взаємозв'язок між фінансовими показниками і основними чинниками, які їх визначають.

При фінансовому плануванні суб`єкт фінансового планування (підприємство, організація, ...) отримує певні переваги, насамперед –   можливість проаналізувати вплив зовнішніх і внутрішніх чинників на нього. Також аналізують і планують джерела отримання прибутку і його використання.

Сьогодні при фінансовому плануванні виникають певні ризики невиконання фінансового плану, на які впливають економічна і політична нестабільність.

Висновки і перспективи податкових досліджень. Отже, за допомогою фінансового планування суб’єкти фінансового планування визначають на плановий рік усі джерела формування та надходження коштів, обсяг повернення залучених коштів та витрати, пов’язані зі внесенням обов’язкових платежів, приріст активів, покриттям збитків минулих періодів, підтримує свою платоспроможність та ліквідність.

 Фінансове планування – суб’єктивна діяльність людей, а тому воно лише тоді дає позитивні результати, коли базується на пізнанні об’єктивних законів розвитку суспільства, тенденції руху фінансових ресурсів, вивченні наявного економічного становища, результатів заходів, що вживалися раніше, цілей, які поставлені на сьогодні.

Важливою проблемою фінансового планування є забезпечення обґрунтованості фінансового плану, його реальності. Це залежить значною мірою від достовірності даних щодо збуту, дебіторської заборгованості та строків її погашення, потреб у фінансуванні, налагодженої роботи підрозділів, задіяних у складанні фінансового плану та оперативності його розробки.

Для забезпечення обґрунтованого фінансового планування та виконання фінансового плану необхідною є підготовка регламенту його складання залежно від розміру суб’єкта аналізування та специфіки діяльності, організаційно-правової форми, належним чином опрацьованої та достовірної інформації.

Література:

1.  Слав’юк Р. А. Фінанси підприємства: [навч. посіб.]  / Р. А. Слав’юк. –  К. : ЦУЛ, 2002.

2.  Партій Г. О.  Фінанси підприємства: навч. посіб. / Г. О. Партій, А. Г. Загородній. –  Л. : ЛБІ НБУ, 2003.

3.  Мойсеєнко І. Є.   Фінансове планування підприємств / І. Є. Мойсеєнко // Фінанси України. – 2000.

4.  Крамаренко Г. О.   Фінансовий аналіз і управління \ Г. О. Крамаренко. –  К. : Центр навчальної літератури, 2003.

5.  Гринолл Э. Финансы и финансовое планирование для руководителей среднего звена /Э. Гринолл. — М. : Финпресс, 1998.

6.  Гриньова В. М. - Фінанси підприємств: навч. посіб. / В. М. Гриньова, В. О. Коюда : [2-ге вид., перероб. і доп.]. – К. : Знання_Прес, 2004.

7.  Ковалева А. М. Финансы фирмы: [учебник] /А. М. Ковалева, М. Г. Лапуста, Л. Г. Скамай. – М. : ИНФРА_М, 2000.

Автор: Ярослав Старчак, 

 студент ІV курсу Львівського університету бізнесу та права

Науковий керівник:  Бунда Ольга Миколаївна,

к.е.н., доцент Львівського університету бізнесу та права

ЗМІНИ В ПОДАТКОВОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ЩОДО ПЛАТИ ЗА ЗЕМЛЮ

Постановка проблеми. Багато українців хочуть, щоб Україна стала членом європейської спільноти. Але тільки бажання для цього замало – потрібні зміни у свідомості, поведінці, культурі українців, економіці країни. Наші політики твердять, що взяли курс на євроінтеграцію України, сьогодні проводиться трансформація економіки Украіїни до європейських норм. Проводяться реформи, за допомогою яких наша держава повинна вийти на новий рівень розвитку. Для проведення цих реформ потрібні гроші, а де ж їх взяти? Економіка нашої країни на сьогодні не спроможна забезпечити наших «реформаторів» необхідною кількістю коштів. Отже, доводиться позичати. А хто позичить гроші країні, економіка якої надзвичайно нестабільна? От і доводиться нашим політикам підлаштовуватись під умови, які висувають позичальники. Позичальники висунули такі вимоги, які змусили змінити податкове законодавство, і які будуть наслідки цих змін – невідомо.

Метою цієї статті є  дослідження змін у податковому законодавстві щодо плати за землю.

Виклад основного матеріалу. Податковий кодекс України (ПКУ) розроблено з метою прийняття єдиного в Україні законодавчого акта, який об'єднає в собі норми, пов'язані з нарахуванням та сплатою податків та зборів у державі.

Метою ПКУ є кодифікація податкових законів, спрощення їх викладен-ня, максимальне наближення принципів податкового та бухгалтерського обліків. ПКУ також

 спрямований на адаптацію податкового законодавства Украї-ни до принципів та директив Європейського Союзу, а у сфері тарифно-митного законодавства –  до стандартів Світової організації торгівлі. Об’єктом оподаткування є земельні ділянки, що знаходяться у власності або користуванні, чи земельні частки (паї), які перебувають у власності.
Базою оподаткування є нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням відповідного коефіцієнта індексації (за умови, що таку оцінку проведено), або площа земельних ділянок, (якщо нормативну грошову оцінку не проведено). Згідно з п.п. 14.1.147 Податкового кодексу плата за землю загальнодержавний податок, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

У свою чергу, земельний податок обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ді­лянок та земельних часток (паїв), а також постій­них землекористувачів (п.п. 14.1.72 Податкового кодексу). Орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності (далі орендна плата) обов'язковий платіж, який орен­дар уносить орендодавцю за використання земельної ділянки (п.п. 14.1.136 цього ж Кодексу) [2].

Як бачимо, підхід до плати за землю, закріп­лений у розд. XIII Податкового кодексу, не відрізняється від прийнятого раніше в Законі Л/о 2535, який, зауважимо, відповідно до п.п. 1 п. 2 розд. XIX «Прикінцеві положення» цього Кодексу втратив чинність з 1 2011 року. Що ж, тим простіше та безболісніше суб'єкти господарювання власники землі та землекористувачі перейдуть на нові податкові рейки [2].

Збільшилися  ставки податку за земельні ділянки, розташовані в межах населених пунктів, нормативну грошову оцінку яких не проведено (ст. 275 ПКУ). Однак слід нагадати, що до діючих раніше аналогічних ставок щорічно законами про держбюджет на відповідний рік передбачалося їх коригування на той чи інший збільшуючий коефіцієнт (наприклад, в 2010 р. діючі ставки збільшувалися у 3,2 рази). В ПКУ ставки затверджено вже з ура-хуванням даних коефіцієнтів. Як і раніше, до вищезгаданих ставок у населе-них пунктах, віднесених КМУ до курортних, будуть застосовуватися коефіцієнти (від 1,5 до 3 в залежності від місцевості). Податковим кодексом також, як і Законом України "Про плату за землю", передбачено пільги щодо сплати земельного податку для фізичних (ст. 281 ПКУ) та юридичних осіб (ст. 282 ПКУ). В порівнянні з скасованим законом є зміни. Так, наприклад, пільгами більше не будуть користуватися громадяни, члени сімей яких проходять строкову військову службу. Що стосується юридичних осіб, то звільнення від сплати податку с 1 січня 2011 р. додатково отримали парки державної та комунальної власності, дошкільні та загальноосвітні навчальні заклади незалежно від форм власності і джерел фінансування, усі дослідні господарства науково-дослідних установ і навчальних закладів с/г профілю та професійно-технічних училищ (раніше – лише вітчизняні) тощо. Крім того, не буде сплачуватися податок за земельні ділянки крематоріїв та колум-баріїв (ст. 283 ПКУ).
          Як було зазначено вище, платниками оренди є орендарі земельних ділянок, а об'єктом оподаткування – надана в оренду земельна ділянка.
Орендна плата нараховується на підставі договору оренди, в якому вказується розмір та умови внесення плати. Щодо розміру орендної плати, то ПКУ передбачає певні обмеження (ст. 288 ПКУ), річна її сума не може:
    - бути меншою розміру земельного податку (для земель с/г призначення) та трикратного розміру земельного податку (для інших категорій земель);
    - перевищувати 3% нормативної грошової оцінки (для земельних ділянок, наданих для розміщення, будівництва, обслуговування та експлуатації об'єктів енергетики, які виробляють електроенергію з відновлюваних джерел енергії, включаючи технологічну інфраструктуру таких об'єктів) та 12% нормативної грошової оцінки (для інших земельних ділянок, наданих в оренду). Однак все ж таки перевищення допускається у випадку визначення орендаря на конкурсних засадах. Крім того, встановлено, що плата за суборенду земельних ділянок не може бути вищою орендної плати.
Слід зазначити, що раніше подібні обмеження щодо встановлення розміру орендної плати та плати за суборенду містилися в ЗУ "Про оренду землі" (N 1211-IV від 02.10.2003 р.), але відповідно до прийнятого разом з ПКУ ЗУ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України" (N 2756-VI від 02.12.2010 р.) їх було виключено звідти [1].
          Як і раніше, податковим (звітним) періодом для плати за землю залишається календарний рік, що починається 1 січня і закінчується 31 грудня того ж року. Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру, а орендної плати – договір оренди.  Плата за землю обчислюється платниками (крім фізичних осіб) самостійно щороку станом на 1 січня 

(п. 286.2 ПКУ). Нарахування сум податку фізичним особам (п. 286.5) проводиться органами ДПС, які видають платникові податку повідомлення-рішення про внесення податку до 1 липня поточного року (раніше видача платникам податків повідомлень про внесення платежу проводилась до 15 липня поточного року). При переході прав власності на земельну ділянку від одного власника до іншого протягом календарного року орган ДПС надсилає податкове повідомлення рішення новому власнику після отримання 

інформації про перехід права власності.
          Переглянуто правило розрахунку земельного податку за земельну ділянку, що перебуває у спільній власності кількох юридичних осіб або громадян (п. 286.6 ПКУ). Раніше податок нараховувався кожному з них пропорційно їх частці у власності на будівлю. З 1 січня 2011 р. при розрахунку податку буде враховуватися прибудинкова територія, а нарахування буде проводитися кожному з власників:
     - у рівних частинах –  якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділена в натурі, або одній з таких осіб-власників, визначеній за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;
     - пропорційно належній частці кожної особи –  якщо будівля перебуває у спільній частковій власності;
   - пропорційно належній частці кожної особи –  якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності і поділена в натурі.
          Нарахування податку за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користуванні кількох юридичних або фізичних осіб, проводиться кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх користуванні з урахуванням прибудинкової території [3].     

Висновки та перспективи подальших досліджень. Отже з вище викладеного матеріалу можна зробити такі висновки , що в Податковому кодексі щодо плати за землю в порівнянні з його попередником є не значними. Зокрема змінились терміни подачі звітів, cуттєво змінилися в сторону збільшення ставки податку за земельні ділянки, розташовані в межах населених пунктів, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Література:

1. Закон України  "Про оренду землі" N 1211-IV від 02.10.2003 року.

2.     Податковий Кодекс України із змінами внесеними згідно із Законом України 

N 2856-VI ( 2856-17 ) від 23 грудня 2010 року. 

3.     Земельна спілка України : [Електронний ресурс ] // Режим доступу до тексту:

 http://www.zsu.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=664:

2011-01-31-09-14-50&catid=54:2010-11-28-10-00-17&Itemid=81